Чтение онлайн

–  А поряд хто?

–  Поряд такі ж заміжні сусідки з нашого великого поселення. Вони готують квіткові пахощі, розтирають зерна, ту-чуть одяг, шиють зі шкірок взуття. Я розмальовую ги-линяну фігурку БогиніМатері, нашої берегині материнства й родючості, сусідки - писанки, фігури-ки вола, який допомагає нам обороби-ляти землю, і голуба - символ неба.

Ми спішимо, бо скоро - маківка літа, па-разник Богині-Матері. Грації Богині-Матері дуже схожі на мої, вона зображається в нас з піднятими догори руками. Вечоріє: хлопці розпалюють на крутосхилому березі річки вогнище. Ой, як гаряче після стрибків через нього, скоріш до води - купатися!

А потім злягаємося з чоловіками - щоб наступної весни народжувалися здорові сонячні дітки..

Це свято сина й доньки прабога нашої віри - Купайла та Купали…

–  А як називається ваше поселення?

–  Ми називаємо його Тири-пілля, воно розташоване на крутосхилах величної річки, що має пороги, у заводях яких водиться багато риби. Проживаємо великими сім’ями он у тих заквітчаних глиняних хатинках з очеретяним дахом, без вікон.

Бачу плуга, дерев’яне колесо (уявляєш, Людмило - ми винайшли його на тисячу років раніше від шумерів!), - стоїть нікому не потрібне під хатою поряд з драбиною. Ми хлібороби - на полях піднялися китички по-роса, засіяного чоловіками ще на весні. У нас усе є: запаси зерна, меду, хутра, вовни, в’ялених м’яса, риби, вже два покоління тири-пільчан не знають голоду. (Ой, Людмило, запам’ятай, а то потім забуду: ми говоримо “хліб”, - наче у хлібному відділі супермаркету на Печерську, - уявляєш!). Он моя темно-ряба корова, ремісники обмінюють товари з посланцями сусідніх поселень. Хтось поніс жбан зміїної отрути. Чоловіки-хлібороби не воюють - у них навіть зброї немає. Вони займаються домашнім господарством, вишивають, майструють ляльок - у вигляді жіночих фігурок, моляться на них і нас, у всьому підо-коряються. А он воїни-косаки на конях. Голова поголена, а на тім’ї - коса…

Артем’єва якось пересмикнулась - у Перунші мурашки тілом побігли. Куди занесло - аж у Трипільську цивілізацію. Це ж он поряд: труби Трипільської ТЕЦ можна у ясний день побачити з оглядової вежі її вілли! Скільки не пропливала мимо катером, скільки не запрошував до яхт-клубу його власник, знайомий грек Страхопопулос - усе ліньки було пристати бодай до причалу смт Українка. Звідти до поселення Галини - палицею кинути.

–  Галю, з тобою все в порядку!?

–  Я переглядаю вже іне-ше кіно, - співочо, з купою лишніх голосних, знову повела Артем’єва.
– Люся, Люся, глянь: ой, чий то кінь стоїть? “От лярва, - усе-таки скористалася нагодою, добралась до свого кілка!”.

Перунша до болі в очах навела різкість своїх окулярів, та не побачила у кришталевій кулі нічого, крім відблисків полум’я свічки.

–  Ні, це не той кінь стоїть, у нього не сива гиривонька.
– А чий то кінь?

Я бачу себе якось збоку. Ось мене садовлять на нього разом з іще однією дівчиною-кара-сунею на ймення Лаодіка. Матуся плаче, батько плаче, у смутку схилило голови все горде плем’я гіпербореїв. Я знаю: з причорноморських степів нас відправляють разом із загорнутими у пшеничну солому дарами на далекий острів Делос. Аби степові жінки мали легкі роди.

–  Куди-куди - я там відпочивала минулого сезону: це аж у Егейському морі, дві години льоту!

–  Еге ж. Нас передавали від одного племені до іншого до кордонів самої Ге-реції. Бо ми - священні дари гіпербореїв богині Артеміді!

–  Бідна Галя, тебе що - спалять на жертовному вівтарі храму?
– сплеснула руками Перунша.

–  Нами опікувалася сама богиня Артеміда, а з нею - красень Апполон. Дорогою він закохався у нашу кара-су, жителі острова - також. А трохи пізніше на Делос прибули ще дві кара-суні-землячки - Ара-га і Опис. Захопленню Делоса не було меж! Відтоді дари підносили нам, - спочатку делоські, потім - усі жінки Греції!

На честь українок (ой, вибач, причорноморських гіперборейок), ска-ладалися гіми-ни. А карасунчик Апполон щороку відправлявся на гульки саме до дівчат землі гіперборейської! Он бачу за святилищем Артеміди розсипають попіл стегон жертовних тварин на… наші могили!

Артем’єва аж відсахнулася від кришталевої кулі та, видно, жіноча цікавість взяла верх і вона знову заговорила дивною мовою - з “голосом струни”.

–  Нарешті я на сиво-гиривому коні! Але що це - у мене немає… па-равої груді! О, Дажбоже, в цьому сюжеті я амазонка. Па-рава грудь заважала руху тятиви під час стрілянини з лука, от і довелося…

–  Галю, це коли і де?
– спохватилася Людмила Сталінітівна.

–  Он наша жіноча дружина на чолі з царицею Тіргатао нападає на оборонців ге-рецького причорноморського міста Фермодонт. Сюди ми декілька днів і ночей добиралися верхи на конях зі свого степового поселення. Ми вільні сара-матки.

Бачу себе матір’ю трьох діва-чаток (більшість народжених холопи-чиків ми відразу убивали). Тепер знову повернулася у тіло: стою поряд із царицею на віче - треба пирий-мати рішення, як-неяк - повна гінеко-каратія! Ондечки на ловах на мене летить розлючений дикий кабан…

–  Краще давай про дикого степового ґвалтівника!
– не втерпіла Перунша, розігріта оповідками реального учасника і очевидця колишнього тріумфу скіфсько-сарматської жінки.
– До речі, сармати - це ті степові племена, що домінували на українських землях з ІІІ століття до н. е. по ІІІ століття н. е.?

–  Люся, я пам’ятаю, що середню школу ти закінчила із золотою медаллю, - на мить вийшла з кінотеатру Артем’єва-сара-матка.
– Звідки я знаю: ми тоді просто жили, у просторі, але без часу - розумієш?

Вона знову занурилася в голограму і спересердя кинула:

–  Ну, от бач - збила зображення! Справді, куди ж подівся мій кочівний Іпполіт… Ой, у моє стегно вцілила стріла - як боляче!.. Тепер ми на палубі грецького вітрильника. Чоловіки п’ють вино й веселяться - “Victory!”, кидають нам, зв’язаним вірьовками полонянкам, недоїдки. Щось нічого не видно… Це ніч! Я по рукоятку встромляю короткого меча в черево могутнього ге-река. Цариця Тіргатао перерізає сонному велетню го-роло. Усій команді - гапи-лик! Але що це: штормовий вітер, височенні хвилі, а ми не вміємо управляти вітрильником. Його несе до прибережних скель!

–  Галю, я тебе прошу - виходь з кіна, ти ж не вмієш плавати - ще потонеш!
– зарепетувала Перунша.
– Мать його хай з тим диким кочівником!

–  Ми вже на землі, у степу, дуже схожому на наш, сара-матський, - не звернула уваги на істеричні застереження подруги затята амазонка.
– Ось я пішла до вітру - щось припекло, присідаю за кущем… Мати-Богиня, чиїсь міцні чоловічі руки, страшної сили ривок, і я в сідлі - сідницями наперед… на його передку!

–  Ну, нарешті!
– Перунша також припала до кришталевої кулі, але для неї там - знову нічого.