Чтение онлайн

— Перепрошую, Пауелле, — у голосі К’юті прозвучали співчутливі нотки, — але я не сприймаю їх як серйозне джерело інформації. Вони також — справа рук Творця й призначаються для вас, а не для мене.

— Чому ти так вважаєш? — поцікавився Пауелл.

— Бо я, як істота розумна, здатний вивести істину з апріорних положень. Ви ж хоч і наділені розумом, проте неспроможні робити точні висновки, вам потрібно пояснювати ваше існування. Це й зробив Творець. Те, що він начинив вас сміховинними ідеями про далекі світи й людей, — це, безперечно, на краще. Очевидно, ваш мозок надто примітивний, щоб сприйняти абсолютну істину. Однак, коли Творцеві треба, щоб ви вірили вашим книгам, я з вами не сперечатимусь.

Виходячи з кімнати, він обернувся і сказав лагідним тоном:

— Не журіться. У світі, що його створив Творець, є місце для всіх. Для вас, бідних людей, також є місце. Воно хоч й скромне, але коли ви будете добре поводитись, то дістанете винагороду.

Він вийшов з блаженним виглядом, як і личить пророку Творця, а двоє людей уникали дивитися один одному в очі.

Нарешті Пауелл пересилив себе:

— Ходімо спати, Майку. Я здаюсь.

— Послухай, Грегу, — спокійно мовив Донован, — а чи не здається тобі, що він має рацію? Він так упевнено говорив, що я…

— Не будь дурнем! — накинувся на нього Пауелл. — Ти дізнаєшся, чи існує Земля, коли наступного тижня прибуде зміна, а нам доведеться повернутися і пояснити все це.

— Тоді, заради Юпітера, ми повинні щось зробити! — Донован мало не плакав. — Він не вірить ні нам, ні книгам, ні власним очам.

— Не вірить, — сумно погодився Пауелл. — Він же робот і розумний, дідько його забирай. Він вірить тільки в логіку, і в цьому й біда… — Голос Пауелла урвався.

— В чому? — перепитав Донован.

— Ти можеш довести що завгодно за допомогою холодної логіки — все залежить від того, які вибрано відправні постулати. У нас вони одні, а в К’юті — інші.

— Тоді давай швидше докопуватися до його постулатів. Завтра налетить буря.

Пауелл втомно зітхнув:

— Це саме те, чого нам не вдасться зробити. Постулати ґрунтуються на припущеннях і закріплені вірою. Ніщо у Всесвіті не зможе похитнути їх. Я пішов спати!

— А я не можу спати, хай йому грець!

— I я не можу! Але спробую. Принципово.

Через дванадцять годин сон усе ще лишався для них тільки принципом, недосяжним на практиці.

Буря налетіла раніше, ніж передбачалося. Завжди рум’яне обличчя Донована враз зблідло, коли він, на знак уваги, підняв тремтячий палець. Зарослий щетиною, з пересохлими губами Пауелл виглянув в ілюмінатор і аж сіпнув себе за вуса.

За інших обставин то було б чарівне видовище. Потік електронів на високій швидкості перетинався з променем, що ніс енергію на Землю, і спалахував дрібними блискітками яскравого світла. У промені, що простягнувся вдалину, витанцьовували сяючі порошинки.

Стовп енергії був стійким, але обидва вони знали справжню ціну цього оманливого враження. Відхилення на соту частку кутової мілісекунди, непомітного для неозброєного ока, було достатньо для того, щоб промінь розфокусувався, поширшав і перетворив сотні квадратних миль земної поверхні в палаючі руїни.

А робота не цікавив ні промінь, ні фокус, ні Земля — ніщо, крім Творця, якого він дбайливо обслуговував.

Минали години. Земляни, як загіпнотизовані, мовчки стежили за променем. Згодом яскраві блискітки, що витанцьовували у промені, потьмяніли й згасли. Буря минула.

— Скінчилося, — похмуро сказав Пауелл.

Донован поринув у тривожний сон, і Пауелл втомлено і заздрісно дивився на нього. Раз по раз яскраво спалахувала сигнальна лампочка, але Пауелл не звертав на неї уваги. Все це вже не мало значення! Все! Може, К’юті мав рацію, може, вони й справді всього-на-всього — нижчі істоти, що втратили сенс свого буття?

Якби ж то так!

Перед ним з’явився К’юті.

— Ви не відповідали на сигнал, через те я прийшов, — низьким голосом пояснив він. — У вас поганий вигляд, боюсь, що ваше існування закінчується. I все ж, погляньте, що показують прилади на сьогоднішній день.

Пауелл підсвідомо відчув, що робот іде на примирення — може, це запізніле каяття в тому, що силоміць відсторонив людей від керування станцією? Він узяв з рук робота аркуші із записами й уп’явся в них невидющим поглядом.

К’юті, здавалося, був задоволений.

— Звичайно, обслуговувати Творця — велика честь. Але ви не переживайте, що я замінив усе.

Пауелл знічев’я гортав аркуші, щось бурмочучи під ніс, аж ось його затуманений погляд спинився на тоненькій червоній лінії, що тремтливо тяглася через увесь графік. Міцно стиснувши аркуш, він знову й знову вдивлявся у хвилясту лінію. Тоді підвівся, не відриваючи очей від паперу. Решта аркушів полетіла на підлогу.

— Майку, Майку! — шалено тряс він Донована, намагаючись розбудити. — Він його втримав!

— Що? Д-де? — прокинувся і втупився у графік.

— Щось не так? — втрутився К’юті.

— Ти втримав промінь у фокусі, — затинаючись, сказав Пауелл. — Ти це знаєш?

— Фокус? А що це?

— Ти спрямовував промінь на прийомну станцію без жодних відхилень, з точністю до однієї десятитисячної мілісекунди!

— На яку прийомну станцію?

— На Землі! Прийомну станцію на Землі, — радісно торохтів Пауелл. — Ти втримав його у фокусі.

Роздратований К’юті відвернувся.

— З вами неможливо мати справу. Завжди якісь химери! Я всього-на-всього утримував стрілки приладів у положенні рівноваги, як і велів Творець.

Він зібрав розкидані папери й рішуче вийшов.

— Будь ти неладен! — лайнувся Донован, тільки-но зачинилися за роботом двері.

Він обернувся до Пауелла:

— Що ж тепер робити?

Пауелл хоч і неабияк втомився, але настрій мав бадьорий:

— А нічого! Він довів, що може чудово керувати станцією. Я ще не бачив, щоб так благополучно для нас закінчилася електронна буря.