Чтение онлайн

— Генеральна репетиція, — пробурмотів, спускаючись на підлогу.

Шель натиснув вмикач біля дверей; почувся рівномірний шум під ліжком — отже, котушки крутяться. Журналіст вимкнув струм і накрив магнітофон ковдрами. Повторив пробу, прислухався. Цього разу не почув ніякого шурхоту.

Запаливши сигарету, Шель спустився вниз на кухню. Хазяйка сиділа біля столу, переглядаючи журнал.

— О, ви вже повернулися? — вигукнула вона здивовано. — Я не чула, коли ви ввійшли.

— Оце саме повернувся, — збрехав Шель. — Можна мені скористатися з телефону?

— Прошу, він у коридорі, — підходячи до дверей, фрау Гекль показала апарат. — Ви знаєте номер?

— Не зовсім певен. Я хочу подзвонити до свого приятеля Джонсона. Здасться, 95–16?

— Не знаю, — відказала хазяйка. — Я не знаю номера пана Джонсона.

Шель одвернувся. Жінка стояла осторонь, не збираючись іти.

— Пауль? Це я, Шель… Слухай, я передумав. Від’їжджаю по обіді… Так, але перед тим хочу побачитися з тобою… Ні, нічого нового. Я гадаю, що між нами не повинно бути недомовок… Чудово! Якщо можеш, приїзди на Ейхенштрасе. Укладу речі й чекатиму на тебе… Коли? О тринадцятій з хвилинами… — журналіст поклав трубку.

— Прийде через кілька хвилин, — сказав Шель хазяйці. — Ви не забули про моє прохання?

— Звичайно, ні! — вона подалася на кухню.

Коли Джонсон зайшов до кімнати Шеля, той сидів біля столу, захопившись вивченням розкладу поїздів.

— Сідай, будь ласка, Пауль, — показав рукою на ліжко. — Я тільки запишу час відходу поїздів з Бруншвіку.

— Повертаєшся до Польщі?

— Пробуду два дні у Франкфурті, зберу матеріал, необхідний для репортажу, а потім — додому.

Американець сів на ліжку, підозріливо придивляючись до Шеля.

На сходах почулися кроки. Хтось постукав. Джонсон насупив брови й запитально глянув на журналіста.

— Це пані Гекль з чаєм, — пояснив Шель. — Прошу! — додав голосніше і підійшов до дверей.

Хазяйка зайшла до кімнати, несучи на таці розмальовані квіточками чашки. Шель сперся рукою на одвірок і непомітно великим пальцем натиснув вимикач.

— Добридень, пане прокуроре! — привіталася стара й поставила тацю на столі.— Я принесла чай…

— Пані Гекль ділова жінка, — сказав Шель. — Господарювання в такому великому домі потребує, напевно, багато сили.

— Е-е-е, — зніяковіла вона, — даю собі раду.

— Сподіваюся, що прикрий випадок з Леоном Траубе помаленьку забувається?

— У пана Траубе не багато було знайомих, — зітхнула хазяйка, витираючи руки брудним фартухом. — Ніхто про нього не згадує. Але все це дуже неприємно.

— Особливо для вас, пані Гекль, як хазяйки доходного будинку, — сказав Шель.

— Нічого не вдієш, так сталося, — нетерпляче втрутився Джонсон. — Може, на тому світі він щасливіший.

— Може, — відказав журналіст. — Дуже вдячні вам за чай, фрау Гекль. Прокурор Джонсон, певно, відвідає вас з часом…

— О, дуже прошу! — вигукнула жінка, виходячи. — Якщо у вас буде час, пане прокуроре, прошу заглянути.

Коли фрау Гекль вийшла, Шель, — щоб заощадити стрічку, — вимкнув магнітофон. Записана розмова з фрау Гекль давала можливість встановити місце і осіб.

— З якої рації я мав би її відвідувати? — здивувався Джонсон. — Що це за ідея?

— Ах, я сказав це аби щось сказати, — запаливши сигарету, Шель сів на край столу. — Знаєш, Пауль, я все ще не можу збагнути, як це сталося. Мабуть, даремно ми піддалися спалаху нервів. Треба було обговорити справу спокійно. Тієї ночі я оцінював деякі речі надто квапливо, тепер дивлюся на них розсудливіше.

Джонсон не приховував свого здивування.

— Ще півгодини тому я був певен, що ти задумав якийсь підступ. Навіть вжив певних заходів, щоб запобігти можливим несподіванкам.

Шель розсміявся.

— Даремні побоювання. Я вмію міркувати об'єктивно. Подумавши над твоїми словами, дійшов висновку, що в минулих подіях справді не варто далі копатися. — Він підвівся і почав ходити по кімнаті. — Я намагався уявити Леона з твоєї точки зору… Що тут багато говорити — визнаю: ти мав рацію, хоч і не без деяких застережень.

— Яких? — спитав Джонсон. Обличчя у нього прояснилося.

— Я все-таки не згоден, що треба було знищувати Леона. Чому б не вплинути якось на нього, умовити його? — Шель сперся плечима на одвірок, знов увімкнув магнітофон.

— Траубе, як я вже казав, мав намір використати своє відкриття на шкоду моїм інтересам, — мовив Джонсон і, відсунувши чашку, знову сів на ліжко.

— Справді, якби Леон Траубе був живий, то міг би тобі зашкодити, — підтримав Шель.

— Я не знаю, що він міг би зробити. В тому становищі краще було б, щоб він мовчав.

— Ми вже говорили про це. Пробач, я для заспокоєння цікавості хочу спитати тебе ще про одну річ.

— Про що?

— Леон Траубе знав, що його чекає, коли ти прийшов до нього в ту ніч?

Джонсон знизав плечима.

— Може й не знав, що йому загрожує, але, певно, передчував.

— Чому в такому разі не спробував утекти або принаймні покликати на допомогу?

— Чому, чому! Він знав, що за ним стежать, і розумів, що втеча даремна.

— Боявся?

— Звичайно! Припускаю, що в останні хвилини життя він радо перевів би назад стрілки годинника, аби виправити вчинені помилки. Може… Його смерть не була б необхідною, коли б він сказав, де сховав папери.

— Ти не думав, що Леон міг комусь віддати папери?

— Ні. Я знав, що він чекає тебе. Це була, зрештою, одна з причин… його смерті.

— Яка роль Шурікке в цій справі?

— Доктора цікавили документи, йому було байдуже, як я добуду їх.

— Він залишив справу в твоїх руках?

— Звісно, але поводився зухвало. Дав мені зрозуміти, що платить і вимагає. Май на увазі, коли б я здобув ці документи без розголосу, Менке заплатив би мені куди більше.

— Все ще не розумію, навіщо ти вбив і доктора Шурікке.