Чтение онлайн

— Нарешті! — промимрив він полегшено.

Шель поклав чемодан на полицю, потім відчинив вікно. Будинки містечка пробігали дедалі швидше, стукіт коліс змінився монотонним стаккато. Джонсон… Кароліна… Менке… Обличчя і прізвища відходили в минуле, ставали спогадами.

Вечір 18 вересня застав Шеля на прикордонній станції в ФРН. Паровоз під'їхав на бічну путь, щоб поповнити запас води. Залізничники простукували осі, перевіряли вентилі й зчеплення.

— Orangen! Zigaretten! Coca-Cola! [40] — вигукував продавець, штовхаючи перед себе великий хромований візок.

Шель прокинувся і широко позіхнув. Повітря в купе було душне й прокурене. Він виглянув у вікно. «Гельмштадт», — прочитав назву станції.

— Боже мій! — зітхнула німкеня, що сиділа навпроти. — Як я хвилююсь! Ніколи ще не була на тому боці.

В розчинених дверях з'явилося два чиновники митниці.

— Добрий вечір! Пред'явіть, будь ласка, паспорти!

Перегортаючи документи Шеля, чиновник кинув погляд на фотографію й прізвище, потім уважно подивився на поляка; одвернувшись, прошепотів щось своєму товаришеві. Той зайшов до купе, докладно перевірив паспорт і за хвилину віддав його Шелю.

— Відкрийте чемодани! — звернувся чиновник до пасажирів.

Митники мимохідь оглянули багаж усіх пасажирів і дуже старанно обшукали чемодан журналіста. Не помітивши нічого підозрілого, вони вийшли з купе.

Коли проминув зазначений час від'їзду, а поїзд усе ще стояв на станції, Шель почав нервувати. Якась несподіванка могла зіпсувати старанно обдуманий план.

Смеркало, в поїзді ввімкнули освітлення. Нарешті після десятихвилинного запізнення до невгамовних вигуків продавця приєдналися голоси кондукторів:

— Зачиняйте двері! Від'їжджаємо!

Коли Гельмштадт лишився позаду, Шель відчув приємне полегшення. Він зручніше сів і почав згадувати… Після від'їзду з Гроссвізена провів день у Франкфурті-на-Майні, кілька годин у Бонні. Франкфурт зачарував його чудовими вітринами, пожвавленим вуличним рухом і веселою грою неонових вогнів. Пам'ятаючи про занедбаний репортаж, він намагався зібрати якнайбільше вражень.

В ніч напередодні від'їзду журналіст не заплющив очей. Він докладно описав події в Гроссвізені. Простими, стислими реченнями виклав причини, що схилили його до подорожі, візит на Ейхенштрасе, зустріч з Джонсоном, окремі інциденти з Менке, Грубером… Закінчив записку словами: «З огляду на обмежений час перебування в ФРН, а також зваживши на можливість неприхильного ставлення властей до справи Джонсон — Траубе, я вирішив продовжувати свою поїздку за планом і повернутись у визначений строк до Польщі. Якщо будуть потрібні глибші пояснення, я охоче вишлю їх поштою або на прохання властей ФРН і за згодою уряду Польської Народної Республіки знову приїду до ФРН».

Скориставшися з зупинки в Бруншвіку, Шель вислав копію записки на адресу комісара Візнера.

Після тривалої поїздки зупинки ставали дедалі частішими. Нарешті море будинків, лабіринти вулиць, Спандау — Берлін; поїзд в'їхав у величезний зал.

Шель провів ніч у маленькому готелі поблизу вокзалу. Рано-вранці він замовив на дев'яту годину дві телефонні розмови. Першу, з комісаром поліції в Гроссвізені, другу — з прокуратурою міста.

Час тягнувся нестерпно повільно. Запалюючи сигарету від сигарети, журналіст нервово ходив по маленькому вестибюлю, щохвилини поглядаючи на годинника. Рівно о дев'ятій телефоністка повідомила, що зв'язок налагоджено. Шель швидко ввійшов у кабіну. Після розмови з черговим поліцейським попросив покликати комісара.

— Алло! Хто говорить? — почув він голос Візнера.

— Ян Шель.

— Шель? Пане! Ця записка!.. Мені бракує слів. Це ж сенсація! Де ви? Звідки дзвоните?

— З Берліна.

— О! Не розумію, як це могло статися. Саме читаю про трюк із записом розмови…

— Ви одержали квитанцію з камери схову?

— Вона була разом з вашим листом. Я послав агента на вокзал. Не розумію, що це означає. Поясніть…

— Після запису розмови я запакував одну стрічку перед самим від'їздом і залишив її у камері схову в Гроссвізені. Квитанцію переслав вам.

— Ви сказали «одну»?

— Я записав на дві. Другу стрічку і рапорт віддав представникові ПАП у Бонні, панові Міхалінському, і попросив, щоб він прокрутив її сьогодні вранці уповноваженому міністерства юстиції. Таким чином я застрахував себе перед можливими спробами сфальсифікувати правду. Стрічку я віддав до камери схову через кілька хвилин після того, як вийшов із магазину «Гоерлігер».

— Ви подумали про все! А Джонсон казав, що ви агітували на користь… того… ну, ви знаєте… Я був змушений повідомити про все.

— Я враховував і це. Тому не забрав стрічку з собою, а лишив її у нашому агентстві преси.

— Ви далекоглядні!

— Події в Гроссвізені навчили мене обережності.

— Так, так. Звичайно.

— У вас є які-небудь особливі питання, пане комісар?

— У мене багато питань, але я ще не прочитав докладно вашої записки. Поки що повинен арештувати Джонсона. Треба владнати чимало справ.

— Отже, бажаю вам… успіху!

В канцелярії прокуратури трубку зняла секретарка Ельза. Шель просив, щоб вона покликала до апарата Джонсона.

— Це ти, Джоне? Звідки? — в голосі американця чулося здивування.

— Так, це я. З Берліна. Слухай, Пауль. Слухай уважно. У комісара поліції Візнера лежить записка про події, що спричинилися до смерті Леона, нещасного випадку з Лютце і вбивства Шурікке.

— Ти збожеволів? Станеш посміховиськом!

— Ні! Пауль, не стану. Коли ти був у мене на Ейхенштрасе, перед моїм від'їздом, я записав усю нашу розмову на стрічку.

— Що?! — вигукнув Джонсон.

— Ти знешкодив усіх свідків, а тепер звинувачуєш себе власними словами. Цього разу ти будеш у меншості.

— Це неможливо! Ти не міг… Це ж…

— Прощай, Пауль! — Шель поклав трубку.