Архе, Дереш Любко - читать онлайн

Архе

на обложку

Дереш Любко

Шрифт:

тушею мій новий товариш повністю перегороджував прохід.

150

151

Морж вповз приблизно наполовину і зупинився трохи перепочити. За цей час я

роздивлявся його бивні - нічого такі, але я б па очі декана з такими не

з'являвся. Хтозна-що можуть подумати. Я підійшов до цієї дихаючої гори сала й

помацав моржеві вуса. Довгі, жорсткі й просвічують білим. Морж продовжив свій

анабасис на кухню, і я збагнув, куди він тягнеться - до холодильника. Це

кинуло певне світло на загадку моржевої об'яви.

Полярний гість, немовби зрозумівши, що його розкусили, додав чаду. Ненароком

він перевернув табуретку і посунув стіл - із цукернички злетіла кришечка, вивернулась ложка й розсипала цукор. «Ще сусідів побудить», - подумалось

мені, одначе думку розвивати не став.

Морж видав протяжне мукання, надривне, мов у корови, і з силою буцнувся

головою об холодильник - так, що той аж похитнувся. Потім буцнувся ще раз і

запитально глянув на мене. Мені ж від такого погляду стало зовсім незручно, і

я відвів очі вбік. Почував себе достоту так, наче близький друг запропонував

зробити щось таке, що йшло врозріз із моїми поглядами на життя.

Морж вдарився в холодильник утретє, і я, заливаючи сухий чай окропом, подумав, що дверці, мабуть, рятувати запізно. Заніс у кімнату чай (виходячи, довелося переступити через масивний хвіст - кухня в мене маленька).

Он як - і двері тепер на кухню не закриєш, бо хвіст не влазиться, і назад не

затягнеш. Зрештою...

Я підійшов до моржевого хвоста - він закінчувався лапами-плавцями, що

зрослися докупи, - обхопив його руками і потягнув. Морж не впирався, але від

того, що мені так просто вдалося зрушити з місця таку тушу, я відчув себе як

уві сні. Поки я затягував його назад до кімнати, він кілька разів глянув на

мене через плече, - шкіра на шиї бралася глибокими лискучими складками, -

глянув не то осуджуюче, не то з німим проханням. Сумним поглядом він

проводжав недосяжні тепер дверці холодильника, а їх вигнуте відображення в

очах тварини робилося чимраз меншим.

Морж брикнув хвостом, вирвавшись із моїх рук. Мотнув головою і, натрапивши

поглядом на шафу, трохи підповз до неї. А потім почав методично тертися

бивнями об її кант, здираючи при цьому лак. З глибин його жирної горлянки

чулося задоволене гурчання, як із забитого слиною гелікона. Найбільшу

насолоду морж отримував, коли шерехатий кант шафи шкрябав його ясна. Від

такої картини я й собі провів язиком по яснах і подумав, що час уже почистити

зуби.

Не відкладаючи цю справу надовго, пішов у ванну. Понюхав по дорозі долоні -

вони пахли тюлькою. Капа на ліжку теж, мабуть, просмерділася.

Але то все дурниці.

О третій точно на місці плювка я чекав свого нового знайомого. Я згорбився і

час від часу пошарпував лівим кутиком рота, імітуючи нервовий тик - входив у

роль потворного, але до біса харизматичного, до того ж трохи божевільного

хіміка-експериментатора.

Побачивши, якими вкрадливими, плюшевими кроками наближається П'явка, я

подумав, що роль трохи божевільного буде, можливо, не зовсім тою. Доречнішою

видалася та, котру про себе я звав так: Поранений в Голові/ П'є Зеленку.

– Здоров, Бабу, - кинув я недбало.
– Канапку будеш? Свої перекуски я зазвичай

носив у чорних кульках на

сміття. Перехожі розцінювали це як акт екстремізму.

П'явка секунду вирішував, наскільки безпечно для кар'єри та здоров'я брати до

рук ту страшну архітектурну вигадку з трьох лопат житнього хліба і низки

майонезних катастроф, яку я назвав канапкою. Врешті відмовився, і я в гордій

самотності віддався провансальному божевіллю.

Витерши з носа дрібки й злизавши з целофану залишки «Провансалю», я дбайливо

склав пакет і запхав до кишені.

– А нашо він тобі?
– перевіряючи тривожні здогадки, поцікавився П'явка.

152

153

Я струшував з бороди крихти і, мов між іншим, кинув:

– Та от, клей буду нюхати.

– Та, клей? А ти нюхав вже колись? А взагалі, як ти ставишся до наркотиків? А

ти пробував колись якісь наркотики? От я не знаю, я не таяк всі, от я би, знаєш, я би наркоманам безплатно давав шприци, бо ж вони так само люди, і їх

також можна зрозуміти, але, знаєш...

Під інтенсивним обстрілом глибинних П'явчиних думок ми брели вздовж

незнайомих мені будинків і спортивних майданчиків, де діти відкривали сезон

весняних Олімпійських ігор - таких, якими ті були ще за Античності. Я почав

було міркувати над цією загадкою антропології, як П'явка переможно вигукнув і

підбіг до стовпа, що ряснів облізлими оголошеннями. Він глянув на мене і

поманив рукою.

– Дивися! Ми знайшли їх!

Я ще раз глянув на олімпійців і підійшов до стовпа. На зеленому тлі афіші

червоніли великі літери:

ОПЕРА СКРИПУ

пророчить: