Чтение онлайн

поскрипування грамофонної платівки створювали вічно дивну атмосферу дежав'ю.

Об'єкт №2. ЧОРНЕ РАДІО

Його корпус, як правило, відлитий у лунку суцільну коробку з важкого ебоніту.

Вузькі щілини, в яких осідає пилюка, призначені для виведення звуку. Має

коліщатко і шкалу хвиль. Може бути настроєним.

Про перебування чорного радіо у Львові перші натяки відшукуються на полотнах

Евгенія Миська періоду 1923-1928 pp., де чорне радіо опосередковано

передається візіями затінених вікон, тьмяних бра і мертвих ос («Задуха», олія, полотно, 1925). Конкретним власником Чорного Радіо і, відповідно, власне чорного радіо, внаслідок дивного збігу обставин (з розряду тих, про

які потім кажуть: «То ж треба було такому статися!..») став О. Лососєв. Пану

Лососеву вдалося зосередити всю потугу Об'єкта №2 на горищі старого

австрійського будинку по вул. ***, де й була заснована Опера скрипу.

Існує версія, нібито саме крізь Об'єкт №2 у наш світ еманує таке явище, як

ROCK. Щось, що важко окреслити конкретно, позаяк є тільки миттєвістю, рвучким

смиком акорду, торкатися якого раніше не наважувалися. Щось тривожне і

в'язке, поглинаюче. Щось смикає. Стискає. Торкає.

IT ROCKS.

ROCK як момент трансценденції, імпульс світла, від якого на секунду ціпеніють

і почувають себе скалою.

Чорне радіо, якщо таке присутнє в кімнаті, викликає негайний інтерес і

неспокій. Серце тьохне, у душу пропо-

160

161

тіває тривога. Чорне радіо наче маленький вулканчик, який невидимо кипить під

тьмяною ебонітовою кіркою, готовий у будь-яку хвилину вибухнути жахливими

неприємностями. Досвід підказує, що Об'єкт №2, якщо такий потрапив у поле

зору, обов'язково вибухне.

Підсумовуючи, отримаємо: Об'єкт №2 впізнаваний. Крім того, it rocks.

Безумовно, відображенням чорного радіо в Опері скрипу того пам'ятного вечора

став чорний телефон Дикого.

Особисто мені опера найкраще сприймається, коли є можливість відігрітися в

теплі після морозу. Тутешній антураж і гудіння калорифера налаштували на

сентиментальний лад - мені закортіло процідити скляночку винця.

Підійшов кельнер у невимушеному прикиді почат-куючого шизофрена-амбулаторника

(відчувалися мотиви ретро типу «Спортлото '82») і вручив стравоспис. Я ще раз

глянув на кельнера, особливу увагу вділив слонику зі скляними пацьорками-

оченятами, нашитому на грудях безрукавки. Символічно. Помітно, правда, що

кельнер - піонер своєї справи. На справжніх, олдових шизах, прикид лежить

природно й невимушено, як природно сидить на носі маска аквалангіста під час

перегляду «Одіссеї команди Кусто».

– Перепрошую, а по скільки тут сто грамів портвейну?
– цілком невинно

справився я.

Кельнер-амбулаторник глянув на мене з-під гриви скуйовдженого волосся і

шморгнув закладеним носом.

– Прошу пана, то є Опера скрипу. Для вживання алькоголю пошукайте собі місця

деінде. До двадцять другої - тільки етер.

– Ага. Етер, значить.

– Етер, прошу пана, - підтвердив офіціант і знову шморгнув.

– А опісля?

– Опісля у нас розваги закритого типу. Виключно для членів клюбу, прошу пана.

163

– Ага. І почім тут у вас дозняк етеру, добродію?

– Залежить, як волієте. Можу Вам накрапати на миточку таку, в мене там є, -

кельнер тепло усміхнувся, і я не зміг не відповісти взаємністю. Значення

скляних оченят у слоненяти прояснилося.

– Але це так собі, крейцарова соната, - продовжив кельнер.
– У плані ціни й

естетики. Можна кілька крапель на фільтр протигазу. Без прапора - десять. З

прапором -двадцять п'ять.

– Гм... А прапор який?

– Японський, звичайно, - знову усміхнувся кельнер, і я проникся симпатією до

його зачіски фасону «смерть палеонтолога».

– А для чого прапор, дозвольте поцікавитись?

– Я Вас ним накрию. Можу постояти збоку, поговорити про космос. Це сім

відсотків від замовлення. Найновіші віяння - з норкової шапки. Сорок гривень.

– А чогось такого, ексклюзивного... на толуолі... Шоби з вогником так...

Немає у вас?

Офіціант знову зігрів мене теплом своєї усмішки й заперечно закивав головою.

– Отже?
– нагострив він олівчика.

– Чаю, будь ласка.

Відійшовши від паралізуючого бажання закуняти, яке виникає відразу потому, як

остаточно відтанеш у теплі, я став витріщатися на тутешню публіку.

Всі розмови велися тут тихо або дуже тихо - або не велися взагалі: мабуть, щоби не згубити жодної ноти з опери. Судячи з виразу облич відвідувачів і з

того, як вони вслухалися в найменше потріскування динаміків, найтонше

поскрипування грамофонної голки на платівці, я зробив висновок: ці захоплені

меломани відкрили в житті для себе щось колосальне. Можливо, альтернативу

самому життю.

Немов приманені тутешньою аурою, в Опері скрипу любили погріти кості артисти

лялькового театру на пенсії.

164

Сьогодні вони забилися в тихий закуток біля комина під плакатом з Гітлером і

написом: «КУРИТИ? НА ЦЕ НЕМАЄ ЧАСУ!». Я прозондував поглядом одну із бабусь-

лялькарок - сиділо їх за столом четверо, і ноги їхні були старанно вкутані

картатими коцами. Бабуськи попивали ложечками чай, час від часу підсміювались

і вели свої герметичні розмови. По всьому видно - життя у них вдалося.