Чтение онлайн

інвайронмент Таліба ібн Саббаха. Називається чБогородиця-XXL». За зразок

бралася його стара квартира після Нового року. Особливо класна стеля. Заціни.

Я задер голову і витріщився на облуплену штукатурку. Можна було, звичайно, сказати, що в мене на хаті тріщини крутіші, але змовчав. Для галогена ніщо не

має значення.

Хе-хе.

– А загалом це все становить Об'єкт №3. КІМНАТА

КРИКУ.

Я здивовано підняв брови.

– А це як розуміти?

– Кімната крику - це місце і час. Тутізараз, як любить Нестор. Ясно?

Я не второпав. Знову нахмурив брови.

– Гаразд. Якщо зовсім по-простому, то уяви собі так: Кімната крику - це

кімната, де всі мовчать. Бо ні в кого не вистачає хоробрості крикнути першим.

Як тільки ти

178

179

розумієш, що ти в Кімнаті крику, виникає так званий «скандал у світі ідей».

Але коли ти пригадаєш, що перебуваєш у Кімнаті крику, ти виходиш з неї, а

скандал триває тільки всередині Кімнати, серед тих, хто крикнути не

наважився. Тепер зрозуміло?

Так, тепер я зрозумів усе дуже гарно. Мені зробилося легко і свіжо, ніби я

покакав і спустив воду. Чи вийшов з кімнати на свіже повітря.

Дикий спитав:

– У тебе немає з собою целофану?

Я витягнув з кишені кульок зі смугами, залишеними пипками язика на майонезі, і простягнув Дикому. Той підняв з підлоги шматок цегли і придавив ним

кульочок.

– Класика жанру, - сказав він.
– Чорний кульок на підвіконні закинутого

будинку. А зверху цегла. Відчуваєш наплив дежав'ю? Дуже інтимні пласти

підіймаються, правда? А все завдяки поєднанню матеріалів. Як би ти назвав це?

Я замислився.

– Істіна ошеломляющяя.

– «Істіна ошеломляющяя»?
– перепитав Дикий.

– Саме так, - підтвердив я, і Дикий поплескав мене по плечі.

– Слухай, Дикий...

Дикий запитально кивнув, і його профіль на темній шибі зробив те ж саме.

Маршрутка, в якій ми їхали, зупинилась, і я перечекав, поки з салону вийде

жінка з дитиною.

– А от чого ти кажеш, що Клуб галогенів і Опера скрипу - мезальянс

тимчасовий?

Дикий колупав пальцем дірку в сидінні перед собою і рухав губами, ніби щось

рахував. Підрахувавши, промовив:

– Нестор говорить про мікросубкультуру якоїсь аж ноосферної елітарности. Він

має на це право. Як-не-як, Лялькарі дійсно створили її. Але говорити так, як

це робить Нестор, - все одно, що вдавати, буцім ти вийшов з Кімнати крику, розсівшись на порозі.

181

– А ти? Ти хіба не прихильник такої тусні?

– Я? Мені не потрібна тусня. Я сам собі субкультура. Нікому з галогенів не

потрібні доповнення. Ми й так подвійні.

– Дуже самовпевнено, тобі не видається? Дикий знизав плечима.

– Наша непотрібність запотребована. Подумай над цим. Як тільки перестане бути

потрібною і твоя непотрібність, ти звільнишся. Відчуття потрібності - одна з

пасток, які розставило твоє «я».

– А хіба моє «я» може мені зробити щось погане?

– А ти шо - все ще віриш, буцім воно справді твоє? Хочеш одну бувальщину?

Таку собі казку вічності?

Я кивнув.

– Чи можеш ти уявити, шо ше якихось п'ятсот років тому на Землі не існувало

скрипу? Скрипу як звуку, як відчуття, як сукупності думок, що огортають це

явище топосом визначеності?

– Якщо бути відвертим, - зізнався я, - то я взагалі не вірю, що п'ятсот років

тому Земля дійсно існувала.

Дикий посміхнувся.

– Так-от. А в якійсь далекій галактиці жила ціла цивілізація - надзвичайно

розвинена, до того ж - вона існувала у формі звуку. Блукали собі ці сутності

Всесвітом, аж поки не натрапили на Землю. І побачили, що в інформаційному

полі землян ніша, яку можна було зайняти їм, ще вільна. І вони зайняли її.

Відтоді всі почали чути новий звук. І звук цей ми тепер називаємо скрипом.

Дикий витримав паузу.

– Але це так, для дітей. Насправді ж мова йде не про сам звук, а про набір

думок, які надають цьому звукові визначеності. Звук - це ніби дзеркало, без

якого побачити цих інопланетян неможливо. А їхня могутня цивілізація - це і є

той корпус думок, яким ми описуємо скрип. Одним словом, діапазон

інтерпретацій скрипу розширюється не тому, що ми знаходимо нові естетичні

критерії для нього. Рух

закладений в самому понятті скрипу, в природженому намірі цивілізації скрипу

еволюціонувати. Подумай над цим.

Я зачаровано кивнув головою і замислився. Слова Дикого розійшлися в мені, наче кола по воді. З кожним словом, кинутим на моє плесо, щоразу чіткіше

відчувалася свобода розходження думок поверхнею.

Раптом мені перехопило подих.

– Виходить, - сипким від хвилювання голосом почав я, - виходить, не тільки

скрип міг прийти до нас зназовні!.. Саме уявлення про наше «Я» не є...

Дикий зробив застережливий знак рукою.

– Прийми це без слів. Називати - значить знову довірити штурвал тому

попутньому, якого ми колись необачно взяли на борт. А наші з ним дороги не

перетинаються.

Ми замовкли. В салоні панувала прониклива темрява. Грало радіо «Промінь».