Чтение онлайн

Вітер.

Підійшовши до стіни, маестро підбирає з підлоги вуглину і виводить на стіні

кривуляки:

Истина ошеломляюща;

она настолько невероятна,

что мы каждую секунду предаем ее

ради жизни во лжи

Точно, думає він.
– а ше допишу: «Параша - 5м вліво», але думки ці надто

серйозні, аби втілювати їх у життя прямо тут і зараз.

біі

Дах на перекошеному будинку справді найцікавіше місце для Експериментів. День

стає вечором - холодні сутінки з важкими хмарами і поривчастим, різким

вітром. Час Об'єкта №5.

Зліва височіє іржавий кістяк будівельного крана: прямий стовбур, пряма

стріла. По ньому можна зорієнтуватися, наскільки високий дах у будинку 7/18: кабінка оператора знаходиться всього на п'ять метрів вище. До гака на стрілі

кріпиться потужний прожектор, важкий і темний.

Як тільки-но вилазиш на дах, перші хвилини важко думати про інше, окрім як

про вітер. Тут його справді багато. Маестро не раз думав про зв'язок, прокладений вітром між вулицею Нестерова, цим дахом і перетягами у коридорах

кашлюківського лабіринту - таких сильних, що валять із ніг.

Коли дивитися на прудкі синьо-сірі хмари, йде обертом голова і здається, з-

під ніг вислизає земля. Небо міняється швидко, як у кіно.

Саме цієї пори на площадці панує особлива атмосфера: те, що Коклюші називають

сферичністю. На даху брати Кашлюк торкалися вершин своєї творчості. Тут

проводилися їх найкращі гепенінґи. Під час таких дійств Толік-піротехнік за

півлітра горілки погоджувався лізти у кабінку крана і смикати за ручки: гак

із прожектором натужно їздив уперед-назад і освітлював дах. Справжня Опера

скрипу.

ТУТ ВІТЕР

250

251

На даху чекає підготоване кашлюками обладнання. Дві дебелі колонки, драм-

машинка на табуретках, схожий на футуристичний архітектон клавішний

синтезатор, обмотаний фольгою мікрофон і безмір коаксильних кабелів під

ногами. Об парапет стоїть сперта електрогітара. На табуреті темніють обриси

підсадженого на процесор акордеона «Донбас». З акордеона стричать катетери, якими біжить повітря. Акордеон дихає.

Анти-одуди першими вилазять на дах і починають метушитися біля апаратури.

Маестро подає руку, допомагаючи піднятися на дах Каті. Та спершу передає

камеру, потім вилазить сама.

Маестро вчепився у мікрофон. Із дивним дрожем у глибині нутра він

спостерігає, як гості вмощуються на парапеті. Сутеніє. Хмари пришвидшуються.

Він відчуває плинність усього довкола себе. Відчуває, як наростає

інтенсивність барв. Мікрофон скрипить і фонить.

– Любі друзі, ми вітаємо вас на концерті атмосфєріческої музикі «Нєопубл»...

Катя з камерою напівприсядки кружляє довкола маестро, але той, як і годиться, не звертає на об'єктив жодної уваги. Він закладає на груди акордеон і на

пробу роздуває міхи. Олежик торкається руками клавіш на синтезаторі, і з

колонок починає линути грізне гудіння. Сашко накидує ремінь гітари і смикає

струну. Повітря лящить від моторошного скреготу. Костя незворушно припалює

цигарку, прикриваючи вогонь спиною. Погляд за обрій. Серйозний тип.

– Настроєніє мьортвих ворон создаватиме шумовий проект «Звєзда Менделєєва».

Викликати живих ворон буду я, ваш покорний слуга. А наразі - музика!
–

вигукує маестро улюблену фразу і видає пронозливий звукоряд.

І на даху починається те, що можна тільки пережити, рухаючись лицем уперед.

Шум лиється рікою шиплячих приголосних. Звук огортає прозорим сірим шиплячим

целофаном, плівка розбухає і шириться,

252

стає сферою, стратосферою, ноосферою,

віднаходить свої акустичні полюси і закручується на них у вихори, яскраві, просторові, багатомірні - майже видимі вихори звукової свідомості. Маестро

скидає акордеон, і той, як живий, продовжує сам стискатися і розширятися, мов

якась кібергусінь. Моторошне, сновидне враження.

Маестро піднімає руку долонею до горизонту і починає сотати невидимі сувої

чогось ковзкого.

Коли на горизонті з'явиляються перші птахи, Женя вигукує:

– Сніма-ай ва-арон! Барони летят!

Катя направляє камеру в керунку, звідки тягнув невидимі сухожилля маестро. На

майже чорному вітряному небі намічується величезна зграя ворон.

Крики ворон непомітно вплітаються в музику. Маестро відчуває, як зливається в

єдине ціле все, що є тут і зараз.

– Сюди, сюди, до мене!
– підкликає маестро. Рукою він тримає невидиму нитку.

Він відчуває, як уся неозора каркаюча плахта летить за одним птахом. Варто не

відривати погляду від очей тої найпершої ворони, і всі решта опиняються у

нього на вуздечці.

Ворони повільно завертають. Вони вловили вихор шуму, закрученого «Зорею

Менделєєва», і тепер описують коло по уявних внутрішніх стінках. Ворони

розтягуються воронкою діаметром у кільканадцять кілометрів. До самої лінії

обрію, все ще видимої крізь контрастність темряви неба і останнього світла

дня, до самої лінії єднання хмар і горизонту кружляють ворони. Центром

циклону, що утворив їх лет, стає дах будинку: циркулюючий кокон звуку, а в

ньому шестеро людей під самісіньким небом.

Ґєлчання птахів стає гучнішим. Маестро повільно, плавно завертає зграю у

чимраз щільніше коло, радіус якого зменшується до кількох кілометрів. Сила