Чтение онлайн

Виявилось, омці незле володіють українською. Легким, не обтяженим зайвими

канонами суржиком Женя перепо-вів історію їхніх поневірянь.

Прийшли, мовляв, рік тому на двірець в Омську і заскочили в перший потяг - і

так через цілу Росію. Омці назвали це «пілігримкою на собаках». Вони

потрапили на осінній з'їзд «Рейнбоу», але довго там не затримувалися, а

помандрували псами на захід. Зимою відлежувалися в Одесі на хаті в якогось

старого гіпі, з яким вони познайомилися «на Радуґє». Першого березня вони, у

відсутності господаря, вчинили на флеті невеличку пожежу і, поки сусіди

давали інтерв'ю перед телекамерою (згоріло ледь не півбудинку), потихеньку

добралися на двірець, а звідти - на Київ. Але потрапили чомусь до Львова.

У Львові омська трійця вирішила зависнути до кінця червня, а потім махнути на

Шипіт.

– Ми вам мєшать нє будем, - запевнила Катя.
– Дєнь-другой паживьом і свалім к

чьорту на кулічькі. Ми, вапшє, к Індєйцу приїхали, знаєте Колю Індєйця?

Чєрнушніка злоснава? Ет' ми к нему прієхалі.

237

Маестро запевнив, що знає всіх львівських чорнушників, як облуплених, а Колю

Індєйца - як пес буду. А до чорта на порічки вони завжди встигнуть.

Він зауважив, що Коля Індієць наразі набирається сил у психушці для нових

подвигів, тому - маестро робить делікатний жест долонею, ніби поправляє в

повітрі невидимий кучерик на кремі - тому він бере на себе відповідальність

за їхнє здоров'я і благополуччя. Маестро задоволено посміхається, побачивши

черговий знак долі: саме завдяки його старанням Індієць зараз насолоджується

стаціонарним харчуванням, а заодно і синдромом Котара. Маестро провів разом

із Колею направду незабутній тиждень у мандрах притонами львівської Індії. У

самому кінці маестро запропонував Колі виглянути з вікна одного будинку по

вул. Набережній, відомого серед львівських опіюшників як «Остання територія»

– лабіринту коридорів і кімнат, що перебував під наглядом треш-

концептуалістів. Коля виглянув.

І, як сказав Петрович, «геть чисто здурів».

І от омці замовкають, а найхоробріший, найчесніший і найрозумніший з них (це, звісно, Женя) запитує:

– А как ВИ наживаєте? Чєм Львов-та дишит?

2і6

Він межово-чітко бачить схему дій. Зворушливу п'єсу, розігравши яку, можна

буде сміливо говорити про затемнений поки що Об'єкт №8.

Тому маестро робить вигляд інтелігента за сніданком, принюхується, чи не

пахнуть шкарпети, і цікавиться:

– А чи чули ви, молодиє люді, історію про Клуб лялькарів і Клуб галогенів?..

Як?!! Ні?!!

– Всі ці странні події почалися фіг зна каґда. І хєр просциш, коли ця мудь

скінчицьця. Но факт в тому, шо ви попали прямісінько до них у лабети.

– ? Да ну.

– Ви сумніваєтесь, Євґєній? Дарма. Но шо інтересно, Ваша поява оказалася дуже

знаковою. Ви зробите для Львова переворот.

– Да ну.

– Ну да. Сашко, покажи їм.

Сашко перелякано дивиться на маестра. Він водночас намагається і приховати

посмішку, і подіти кудись розгублений погляд. А маестро жує щоку і

спостерігає, наскільки здатний орієнтуватися в такій ситуації старший трешер.

Але старший Коклюш тільки сидить і перекладає руки з коліна на коліно.

– Покажи їм фотку. Ту фотку, - маестро надає голосові загадковості та

наказовості.

Сашко озирається через плече, ніби шукаючи ту фотку. Зараз він суцільний

відчай і безпорадність.

І раптом, мов ужалений в задницю, він зривається і зникає в сусідній кімнаті

– майстерні антиодудів. Молодший Коклюш із заокругленими очима пробує вловити

суть братового гамбіту. Все, що він може зараз робити - це відсмоктувати

слину з нижньої губи, щоб не капала. Омці медитують.

З майстерні чути, як на підлогу падають одна за одною книжки та пуделка.

Чуються також доволі оригінальні триповерхові мат-конструкції - виразні

впливи маестра.

За час, достатній для повільної сигарети, у кімнату врочисто повертається

Сашко.

– Показуй, - наказує маестро.
– І розказуй.

А подумки посилає: ІМПРОВІЗУЙ. ЩО ЗАВГОДНО, ТІЛЬКИ ІМПРОВІЗУЙ!

Сашко витягує з-за спини руку, в якій затиснута зашурґана із країв чорно-біла

світлина якогось підозріло впізнаваного дідуся.

– Це він, - тихо каже Сашко і чекає, якою буде реакція. Омці завмирають і

перезираються за спинами треш-концептуалістів.

238

239

– Так, - погоджується маестро.
– Це он. Наш мальчик. Но що інтересно, тут він

на себе даже й не схожий. Тут у нього борода росте... Але він ЇЇ трохи

підстриг... тепер. Гм, наш хлопчик - і з бородою. Хто би подумав...

– І пенсне вже не носить.

– І, не забувай, Сашко, - нагадує натхненно Олежик.
– Не забувай, шо він

патла чесати перестав. Я вчора ж бачив, але забув нагадати. Він тепер під

ідіота косить.

– ДА КТО Ж ETA, ЧЬОРТ ВАЗЬМІ, ТАКОЙ?!!
– хором вигукують омці.

Сашко замовкає і в задумі чухає носа. Олежик дивиться на нігті й теж

напружено мізкує. Тільки сповитий осанною маестро ні на секунду не губиться.

– Як?! А ви хіба не узнаєте? Це ж Дімочка Менделєєв!