Царівна
Шрифт:
Оногди спімнула я Зоні, що він змінився, а вона заперечила це. Казала, що він лиш «виробився», значить, «дозрів», з усіма своїми прикметами, вродженими й набутими. Я думаю, що йому щось хибує, або лучче сказати: те «щось» виступає в нім слабше, як давніше, щось, що я у всіх людей люблю і що мене так сильно прив'язало до його. Якась тонкість чи чистота.
(Пізніше).
Супроти мене він не раз аж покірний, і мені здається, що та покора обгортає його мимовільно; каже, що таки поважає мене дуже глибоко, хоч споминав про мене майже легковажно (тоді, як відбулася «буча»). А мене болить, коли він кориться хоч би й мимовільно. Ненавиджу це чуття, а тоді, коли кориться, ненавиджу й його.
(Знов пізніше).
Думаю, думаю, думаю і не видумаю нічого. Він не вдоволяє, ані не успокоює, ані не ситить мене. Я в чуднім, чуднім настрої. Мені так тісно, так сумно і ні в чім не можу найти опори. Від Лордена утікаю душею, і мені й на думку не приходить застановлятись над своїм будучим життям. Я лиш сказала, що «піду», але я ще й тепер не погодилася з тією думкою. В мені прокидається стільки помислів, стільки думок, аби змінити своє життя, зірвати зі всім поганим дотеперішнім, що я майже давлюся тим.
Читаю в кождій вільній хвилині і пробую навіть знов писати, хоч те мені не йде легко; в мене думки занеспокійні.
Роблю порівняння між людьми і людьми, між ними й обставинами, а відтак спиняюся над Орядином. Він не говорить тепер про свої любимі ідеї, а «народ» не проходить йому й через уста. Ох, що то час може! Два роки станули між нас і змінили нас так сильно!
Його присутність мучить мене. Що це таке? Жалію над ним. Але не те відпихає мене від його, що він «купався в страсті», лише інше.
Одні книжки оживляють ще мене, інакше в тім заколоті я погибла би.
(Знов пізніше).
Не раз я духом така сильна, що йшла би у найстрашніший бій, а не раз прикликую бабуню на поміч! Бабусенько моя золота, чом ти мене покинула, чом не з'явишся, не додаси мені сили, не прийдеш із порадою, не полюбиш твоєю вірною любов'ю! Бо в кого ж мені шукати пристановища? Чим утихомирити душу свою? Хто покаже мені, куди йти, я ж така сама, така сама! кругла сирота! Недоля батожить мене, що аж гнуся, вгинаюся; вона потрясає мною, а як ще вихор настане? О, вихор тоді змете мене, мов те сухе опале листя, безслідно.
Сила? Хто вчить мене бути сильною? Чи мені шукати підпори в других? Де ж єсть ті другі, хто вони? Ох, воно так гарно, як жінка находить підпору в мужчині, а й противно, мужчина в жінці! Але ж чи може дійсно душа з душею злитися, чи це припадком не є фраза, в котру лиш віриться під час любові?
З ним бачуся досить часто. Деколи бачу, що я його умом перегнала, а деколи корюсь я перед ним. В нім є щось, що панує надо мною, що притягає і відпихає мене. Часом бачу, як підлягає впливові моєї істоти майже цілком, як підлягає взагалі сильним враженням, а часом переконуюся вдруге, ні, вдесяте вже, що через цілі ті два роки був різними, прерізними справами так занятий, що ледве коли й подумав про мене!
(Знов пізніше).
Ми вже досить давно не бачилися. Зоня прибігла до нас, і між іншим на тітчине питання про його, замітила, що став у посліднім часі знов «нестравним» і що в його геніальній голові коїться правдоподібно знов якесь лихо.
Що ж би то з ним могло бути? Думаю стільки над тим, майже гризуся ним. Чи він мені не байдужий?
А з Лорденом що? Боже мій, боже мій, що з ним робити?
Я затискаю зуби, чоло морщиться і в далеку далечину лину поглядом.
Вчора вечором були ми з Леною у Зоні оглядати якусь балеву сукню. За кілька днів від'їжджає вона з батьком і панною Марією на бал до С.
Він був також увійшов у кімнату. Коли глядить на мене довше, то я зараз мішаюся.
Говорив мало і виглядав зажурено, але чого? І чи на довго?
— Ви дуже зле виглядаєте, — замітив мені, коли ми на хвильку осталися самі. — Чи ви думаєте дальше так жити? Я вас не розумію. Подумайте, який кінець вас жде, ви загинете!
Я придивлялася одному великому олійному образові з намальованим нічним краєвидом, котрий викликував дуже часто мій подив, і чинилась, що не дочувала його слів.
— Скажіть що! — вирвалось нараз нетерпеливо з його уст.
Я скинула на його оком.
— Знов мене жалуєте? — спитала я. — Мене тепер всяке співчуття лише болить.
— Скажіть ліпше: обиджає! — спалахнув він. — Лордена чуття не обиджають вас!
Я здвигнула байдуже плечима.
— Його чуття мені цілком байдужі; впрочім, я не можу за це на його гніватися, що він вибрав собі мене за жінку, — відповіла я. — Його ціла провина, може, лиш та, що не любить мене такою любов'ю, якою любив би мене, може, хто другий, однак чи люблю я, може, його? Чи, може, обиджає мене тим, що дає мені нагоду подякувати за ласкавий хліб і мати свій? Ми лиш за товар міняємося. Моя праця, хоч і без ясного характеру, про те все не менше цінна, як його хліб. Я і в його хаті буду від ранку до вечора працювати; знаю все, що мене жде!
— Але ж ви танете! — закинув він.
— То, то лиш так. — відповіла я. — У мене стільки думок, то вони нищать мене і гноблять поки що.
— Як?
— О, нічого, нічого.
— Коли б я мав те пересвідчення, що ви станете хоч матеріально пишно, то ще помирився би з тим.
— Справді?
— Справді. Чому дивитесь так на мене чудно? — спитав. — Це великий фактор у людськім житті, вірте мені! Все проче маловажне; значить, тому маловажне, що без того можна обійтися, можна його побороти.