Чтение онлайн

Я сиділа при вікні і читала Фламмаріона «Бог у природі». Нині читала я ліниво. Проміж гарні, щирі думки автора вмішувалися мої приватні думки. Я думала над своїм рішенням наймитися за товаришку, над характером такого «становиська» в Порівнянні до моєї аж до хоробливості гордої, чутливої натури, над заняттям такої «товаришки», далі над моєю «ріднею», над Лорденом, над Орядином.

Надворі непогода.

Великий пластовець літає в гострім вітрі, б'є горстками об віконні шиби, мчиться то в один, то в другий бік, а вкінці укладається білесеньким покривалом всюди. Цілі громади кавок [69] злітаються звідкись, кружать то над одним, то другим деревом; сідаючи, чорніють на осніженім гіллі, мов малі демони, і колишуться недбало. Маленькі їх гострі очі аж іскряться зблизька. Одна усіла близько мого вікна, звернула свою чорно-синю головку до нього і, мов уражена моїм цікавим визиранням, вдарила люто крилами і відлетіла. На дорозі було пусто і лиш тільки один віз котився по цій. В мені забилося лячно серце: на возі сидів Орядин. На козлі коло візника лежав куферок подорожній. Отже, він від'їжджав. Куди? Пощо? З якої причини? Все те мінялося блискавкою в моїй голові, і мені стало жаль. Тим часом він переїжджав попри дім і, побачивши мене, поздоровив. Трохи згодом стало на дорозі знов глухо й пусто.

«Куди він поїхав, за чим?» — думала я неустанно, занепокоєна. Я мов почула гризоту совісті, що судила не раз його гостріше. Бог знає, що в його на умі! Чому я не любила його тепер так, як перший раз, чому не упоювалася ним так, як перше? В нім є щось, він інтелігентний, бистроумний і гарний! Ох, яка примхувата я вдалася! Не дурно й тітка казала. Понуро вп'ялився мій погляд у хатину, що стояла напроти нашого дому. Вітер змітав неустанно свіжий сніг з її даху, підносив свавільно якийсь старий червоний обрус, на плоті розвішений, і якусь дитячу сорочку. Під шопкою лежала ялинка, призначена на різдвяне деревце. За кілька день різдво. Радісні дні для цілого світу.

Мені сумно, понуро. Я неспокійна. Переді мною лежить стільки боротьби. Мені не ладитись до радісних свят, але до бою, до гіркого, бурхливого бою. Та нехай! Я не піддамся, я хочу бути щасливою!

Але що з ним? Може, поїхав на село? Панна Марія споминала недавно, що він носиться з думкою їхати туди. Згадував також, що покинув би студії і пішов ґаздувати.

Знов весна. Знов той оживляючий весняний запах, ті самі лагідні подуви вітру, що зворушують воздух, будять до життя, що спочивало в глибокім сні. Знов міняються ясні тихі ночі, несказанно, упоюючо красні, як колись. Все, все, як колись! Фіалки дрібнесенькі, любимці мої, цвітуть, ліси соснові, березові розвиваються, зеленіють пишною зеленню! Зозулі гомонять лісами, кують, проча пташня розщибається, а серце в грудях розходиться з самої розкоші. Я сама вештаюся день у день по лісах, мов та справдішня русалка, з розпаленими щоками, зі сміхом на устах, з щастям в очах! Здорова, міцна, я поринаю в гущавину, шукаю дороги, сміюся!.

Сонце всюди.

Повно його всюди. Гарно, прегарно жити!

Я довго не вписувала нічого. Не було що й записувати. Життя однакове в великім і в малім розмірі. Маю багато надії, що одержу яке місце. Про мою тайну знає лише панна Марія; вона годиться з моїм поступуванням і додає мені відваги. Орядин пробуває на селі, поїхав дійсно тоді на село, коли я його побачила. Панна Марія журиться ним, бо не знає, що він задумує почати. Часом говорить, що покине науку й піде жити в народ; не раз каже, що втомлений і хоче спічнути; іншим разом знов, що буде ще бачити, що становисько не робить «чоловіка», що тепер стільки глупоти у всім і всюди.

— Що він уважає глупотою? — питала я.

— Я не знаю.

— Так не говорив він давніше, панно Маріє!

— Ні! То боротьба о бит настроїла його так ворожо, навела на його такий сум, затерла стільки. Це буває завсігди так — і воно дуже сумно — чи не правда?

Однак вона все вірить у його; передчуває, що його будучність буде ще світла.

Певно; коли би покінчив свої студії.

Вона гадає, що покінчить. Він честолюбивий. Врешті, належить до натур, що живуть скоро, і коли би опинився раз знов посеред праці, а спосібність одушевлятися збудилася би в нім знов, позабув би всі гіркі «інтермеццо» свого молодого життя!

О це й розходиться головно, о це, щоби знов одушевлявся.

— Це, певно, тяжко, — говорила дама, — і те мусив би в нім хтось збудити, інтелігентні одушевлені люди або яка жінка. Якась гарна, освічена жінка. Це було би добре!

Особливо знайомості такої женщини бажала би вона йому.

— Між нами сказавши, — говорила, — занедбався він дуже і то у всім. Не замітили ви цього? А то нічого не впливає так хосенно, ублагороднюючо на ум мужчини, як приязнь із освіченою женщиною.

Мати таку свободу, щоби бути собі ціллю!

Передусім бути собі ціллю, для власного духа працювати, як бджола; збагачувати його, збільшати, довести до того, щоб став сяючим, прегарним, хвилюючим, зоріючим у тисячних красках!

Передусім бути собі ціллю й обробляти самого себе, з дня на день, з року до року. Різьбити себе, вирівнювати, щоби все було складне, тонке, миле. Щоб не осталося дисгармонії ані для ока, ані для серця, для жодного зі змислів [70] . Щоби жадоба за красою утихомирилася.

Бути передусім собі ціллю, а опісля стати або для одного чимсь величним на всі часи, або віддатися праці для всіх. Боротись за щось найвище, сягаюче далеко поза буденне щастя.

Такий мій ідеал.

Свобідний чоловік із розумом — це мій ідеал.

Пощастилося!

Я одержу місце ще перед «вінчанням». Стану за товаришку в однієї маючої [71] угорки, вдовиці по лікарі.

Яка я рада! Яка я свобідна, легка, певна себе! Сміюся знов щасливим сміхом. Мені здається, що в моїх жилах кружить кров швидше, а думки стали гнучкіші. Усміхаюся сама до себе, а тітка, запримітивши той сонячний настрій, думає, що це я так на весілля тішуся. Лише перед послідньою сценою маю відразу. Значить: перед сценою відмови й переслухання. Сцени такі мені взагалі ненависні.

Що Лорден скаже? Ух, поганий той, з довгими дрижачими пальцями, пугач той!. Ха-ха-ха! Це інтересно, що він скаже! Але я не буду нікого щадити й вискажу все що до крихітки. Йому скажу: «Ви, мій пане, не обходите мене анітрохи! Будьте ласкаві, поїдьте собі де між свої люди і привезіть собі яку «золотоволосу» німочку, а мене оставте! Що вам із такої особи, що волочиться по лісах, кохається в птахах, в шемранні дерев, упоюється їх життям, а не вашим». А Лена, — ах! ота «дитиняча» істота з вічножіночими прикметами, з фарисейством на устах, вона буде шаліти з радості, що я таки не виходжу заміж. Під тіткою розпадеться земля, а вуйко загнівається! «Ти одніська дитино моєї одніської сестри, що ти наробила!» А одніська дитина одніської сестри дуріє з утіхи, що перестане бути каменем дома. Чуєш це, бабусенько?. Твоя лелія, твій ангел відважується уживати своїх крил! Ні, тепер я вже прямо до неба полетіла би, до тебе, бабусенько моя щира, щоб побачила ти мене, щасливу тепер, наскрізь перейняту жадобою життя.

Як воно й не буде, а одно певне: всі будуть гадати, що я зірвала тому з Лорденом, що Орядин тут. Та це мене не дуже журить, нехай кождий думає собі, що хоче.

Орядин був слабий. Повертаючи з села, простудився і лежав хорий. Тепер вже одужав. Лена його бачила, каже, що його очі «відновились» і що дістав інший голос! Чи й інші думки? Це хотіла би я знати! Я думаю дуже часто об нім. Я хотіла би його бачити великим, значним. Великим — із характеру, або значним — із праці для народу свого!