Чтение онлайн

— Ви нині такі гарні, виглядаєте мов саме щастя! Що з вами?

Я спаленіла й глянула не на нього, а кудись в іншу сторону.

— Що ж би мало бути зі мною? — відповіла я. — Хочу бути щасливою.

— Дуже мудрий намір! — відповів він все ще весело. — І я маю такий намір, але мені чогось маркітно.

— Чому?

— З різних причин. Між іншим, борюся сам із собою о так звану «будучність», хоч знаю, що вона не принесе мені нічого особливішого і є потрохи правдивим блудним огником!

— Чи вона вела вас блудом досі?

— Не вела, але могла би й повести, якби вірив їй занадто!

— Давно говорили ви інакше.

— Давно говорив я інакше, бо давно вірив у якісь ідеальні вимоги життя, вірив в те, що чоловік мусить їх сповнити, а тепер не вірю і в це, і в те, що зветься «будучність»!

— Ви знов говорите таке, Орядин, що мене гніває; встидайтеся! Він викривив із легкою погордою уста.

— Чого мені встидатися? — спитав їдко. — Того, що я пізнав життя і людей, і тих так званих «освічених людей», пересякнених наскрізь «натуралізмом» аж до гидкості, і що, переконавшись у їх справжнім змаганні і їх «послідній філософії», перестав перед ними кланятися і їх подивляти, як давніше? Ви знаєте, — додав, — я хочу покинути свої студії і йти жити між народ?

— Так це правда, Орядин? — спитала я, немило зворушена, видивившись на його великими очима.

— Правда, а здержує мене від того лише те, що я не люблю народу, значить ту грубу, необтесану, хоч і добродушну, незіпсовану ще масу, котрої не зрозуміє цілковито тонше думаючий ум; що серед тієї темної товпи чоловік освічений із своїми думками стоїть сам, мов палець. Я говорю правду, отже, це здержує мене від того, і я не можу ще рішитися цілком.

— Так не йдіть між люди, що не притягають вас своїм життям, для котрого не маєте змислу. Ви самі змарнувались би, а їм не придалися також на нічого! Кінчіть свої студії, ви майже вже у цілі, було би навіть гріхом покинути все. У нас числиться один освічений чоловік за двох-трьох — не забувайте й цього! У вас суть обов'язки і супроти вашої народності!

— Я знеохочений, Наталко, послідні роки відобрали в мене запал до всякого вищого змагання, і я жадний спокою!

— Ви відживете знов, Орядин! — намовляла я живо. — Тепер вже піде все ліпше, тепер маєте якийсь маєток, ідіть лише знов вибраним шляхом! Бачите, життя дійсно дуже, дуже гарне! Робіть те, до чого ви спосібні, що-небудь, Орядин, лише щоби все було поправне, властиве вам, і щось таке, що можна би поважати!

Він усміхнувся так, якби перед ним стояла дитина і оповідала з розгаряченими очима прегарну казочку. Я усміхалася також мимоволі.

— Я вам добре раджу, — додала я, — послухайте мене!

— Ви вважаєте мене спосібнішим, Наталко, ніж я справді є!

— То завдайте собі праці, щоби стали таким, яким я вас уважаю: розумним чоловіком із вірою в ідеальні вимоги життя, пориваючим приміром для загалу. Нашому народові треба проводирів всюди і всюди!

— А відтак що, Наталко?

— Відтак наступить нагорода, цебто поважання, вдоволення, краса. Ох, Орядин, коли б я була мужчиною, так як ви, я не вагалась би ані хвильки, якою дорогою йти, не зважаючи ні на що летіла би вгору, мов орел, і кликала ще й других за собою!

— І ви переконані, що за вами злетіли б і другі вгору?

— Переконана!

— А я ні! Орли літають без товариства.

— Ну, — відповіла я гордо, — але зате вони сильні і не жалують своєї самотності, їм і не личить приставати з плебейськими духами!

— Так орли чинять, Наталко, а люди не орли!

— Ні, вони щось більше і благородніше, чим зарозуміла дика птиця! Вони в моїх очах щось дуже красне, а бодай щось таке, що може бути красним. Що вони ще не такі, то інша річ; об тім я й не говорю.

Він розсміявся і дивився на мене з очевидним вдоволенням, а очі його сіяли дивнім світлом.

— Не смійтеся, Орядин, я не люблю, коли ви смієтеся з моєї бесіди від серця.

Він не зводив з мене очей, мовби я була якимсь образом або чим.

— Так, так, мій пане!

— Я чую, що так! — відповів, знов усміхаючись. — І я подивляю ваш дар одушевлятися. Я того не маю. Моя душа втомлена, тужить за супокоєм, а це знак, що старіюся!

— Саме в тій хвилі сказали ви неправду, Орядин!

Він розсміявся.

— Встилайтеся! Тому що ви стали ліниві і вибагливі, то вам здається, що старієтесь!

— То ви хотіли би, щоб я став яким-небудь орлом?

Я усміхнулася мимоволі.

— Я хотіла би, щоби всі українці були орлами!

— Щоб орлом бути, треба все-таки стати на якійсь висоті, на відсторонні; а це не згоджується з людською натурою і не творить щастя. Чоловік не любить носитися з якою-небудь думкою без людей, що так само думали б, як і він, — чи не так? Що він без загалу, Наталко? Відірваний член, що гине на самоті.

— Коли він індивідуально сильний, то буде й на самоті чутися щасливим, розуміється, не буденним щастям; свідомість сили вдоволить його.

Він дивився вперед себе весело, а по якійсь хвилині сказав:

— Є люди, що живуть наскрізь у одно зі світом, одного й бажають, що, так сказати б, розходяться, розпливаються в масах; а є знов люди, що дивляться вбік; є, врешті, люди, що горнуть все в себе, всю красу, всі твори людського життя. Чим більше набирають у себе всякого «світла», тим незрозумілішими стають для свого окруження. Чи не роблять вони самі себе незрозумілими?

— Для буденних умів без сумніву, Орядин.

Він дивився через хвилину на мене, а опісля сказав:

— Дивна річ, ви шукаєте в одно боротьби.

— «Чоловік зрікається великого життя, коли зрікається боротьби!» — каже десь новочасний філософ Ніцше, — відповіла я йому.

— То ви тужите за таким великим життям?

— Я не знаю. я тужу. але ви знов будете сміятися, Орядин, коли я те скажу.

— Ні.

— Я тужу за барвами, за світлом, за гармонією.