Чтение онлайн

— Звідкіля ти все це знаєш?

— Звідтіля. Ми живемо в районі Гліб, який кишить тарганами. Крильце Метелика примудряється перемагати їх за допомогою блюдець із червоним вином та курей, які вільно ходять подвір’ям.

— А чому на тобі немає капелюха? — спитав він, відкриваючи піч і зазираючи всередину.

— Ой, як смачно пахне! — сказала Нелл. — Я терпіти не можу капелюхів, оце і все. Вони вкрай непрактичні, і з кожним роком їхній фасон стає дедалі огиднішим. Коли я подовгу буваю на сонці, то ношу китайський капелюшок кулі — досить зручно, до речі.

— Ага, я помітив це на заводі «Константин Дріллз», на тобі ще був комбінезон. Не дивно, що дідуган Анґус заперечував проти твоєї присутності.

— Останнє, чого не вистачає фабриці або цехові, — це якась дурепа, чиє плаття потрапить у маховик. Комбінезон не надто жіночний, але кому це потрібно на заводі?

— Та отож, — погодився Бід, ставлячи чайник на плиту.

— А що в нас на вечерю?

— Смажена ягнятина, рагу з картоплі та гарбуза, трохи смачного мускатного гарбуза та зарізані боби.

— Зарізані боби?

— Нарізані тоненькими шматочками. Ну, в підливі, звісно ж.

— Став на стіл! Я така голодна, що з’їла б коняку!

Їжа була традиційно англійською, але дуже смачною. Бід не перебільшив, сказавши, що він — гарний кухар. Навіть боби — і ті були приготовані як слід. Нелл налягла на їжу з ентузіазмом і ум’яла стільки, скільки і господар будинку.

— Мені залишити місце для солодкого десерту чи можна добавки? — спитала вона, вимазуючи залишки підливи шматочком хліба.

— Мені треба пильнувати своє черевце, тому можна і добавки, — відповів Бід і посміхнувся. — Судячи з твого апетиту, ти не страждаєш схильністю до повноти.

— Ні, я пішла в батька — худорлява.

Після того як з їжею було покінчено, а тарілки — прибрані (він не дав їй мити та витирати тарілки, сказавши, що не заспокоїться, поки не помиє їх сам), Бід поставив на стіл великий чайник з чаєм і дві порцелянові чашки та два блюдечки зі срібними ложками. Цукорниця була бездоганно чистою, а молоко — прохолодне після ув’язнення в холодильній камері. Після чого, поставивши перед собою тарілку вівсяного печива, приготованого місіс Чарлтон, яка приходила прибирати, вони заходилися розмовляти про те і се, але тема розмови щоразу поверталася до його пристрасті — соціалізму та щастя робочого люду. Нелл часто з ним не погоджувалася, наводила вагомі аргументи, особливо стосовно китайців. Час пролетів непомітно, бо обидва вони були людьми, що жили у своїй свідомості, і подавляли те, що Бід назвав би своїми хтивими бажаннями, а вона — своїми романтичними мріями.

Нарешті, коли Бід здогадався, що надворі вже дуже пізно, він наважився підняти тему, про яку він мав право знати, хоча затруднявся раціонально пояснити — чому.

— Як ся має ваша сестра? — спитався він.

— Дуже добре — якщо вірити тому, що пише моя матір, — відповіла Нелл і відразу ж спохмурніла. — Може, вам це й нецікаво, але Анна чомусь налаштувалася проти мене, тому мені й не надто хотілося їхати додому на канікули. Натомість я проходила додаткову практику в цеху.

— А чому б це їй було налаштовуватися проти вас?

— Це якась загадка. Зрозумійте, хід її думок — обмежений і часто буває непередбачуваним. Газети свого часу писали, що вона простодушна, але правда полягає в тому, що вона є розумово відсталою — і дуже сильно. Її лексикон складається з приблизно п’ятдесяти слів, в основному — іменників, кількох прикметників і зовсім рідко — з дієслів. Той тип міг маніпулювати нею так само легко, як і своєю собакою. Анна майже за всіх обставин є дуже доброзичливою.

— Значить, ви вірите, що то й справді був Сем О’Доннел?

— Абсолютно, — з притиском відповіла вона.

— А дитина?

— Дитину звати Доллі. Так назвала її Анна, подумавши, що то — лялька. Тому мій батько і зареєстрував її на ім’я Доллі. Їй уже вісімнадцять місяців, і вона — хіба це не диво? — є дуже кмітливою. Рано пішла, рано заговорила і, як пише моя мати, вже починає завдавати клопоту. — Обличчя Нелл спохмурніло іще більше. — У понеділок мені доведеться їхати додому, бо почалося щось таке, що мати не хоче обговорювати у своїх листах.

— Важкий тягар, еге ж?

— У всякому разі, незвичний. Досі мені не доводилося нести й ні грана з цього тягаря, але це — помилка, це — неправильно. Я відчуваю, що там є багато чого неправильного, але не можу вам про це розповісти, бо то не факти, а лише інстинктивні здогадки. Терпіти не можу інстинкти! — мовила Нелл зі злістю в голосі.

Зеленувате світло газової лампи, відбившись від кахлів, заграло на його густій кучерявій чуприні, перетворивши її мідний відтінок на бронзово-зелений. Його очі, такі ж темні, як і в Александра, сиділи глибоко в орбітах і здавалися досить вузькими; бездонними — подумала Нелл, зненацька заінтригована. Людину можна узнати з того, що вона каже, а не з того, як вона виглядає, а особливо з вигляду оцих загадкових очей.

— Ви навчитеся більше поважати інстинкти та інтуїцію, коли подорослішаєте, — зауважив Бід і посміхнувся, оголивши рівні білі зуби. — Свій світ ви вибудували на фактах — і це не дивно для людини з математичним складом розуму. Але великі філософи всі були математиками, тому мали інтелект, що продукував абстрактні ідеї. Інстинкти — це абстрактні емоції, але вони не є повністю бездумними та нераціональними. Мої інстинкти завжди уявляються мені такими, що ґрунтуються на подіях та досвіді, які я ще не встиг оцінити свідомо, однак якась підсвідома частина мого інтелекту все ж таки дає їм оцінку.

— Я не думаю, що Карл Маркс був математиком, — зауважила Нелл.

— Та він і не філософ. Він радше якоюсь мірою дослідник людської поведінки. Розуму, а не душі.

— Ваше зауваження стосовно інстинктів… Воно означає, що мені треба їхати додому якомога швидше? — спитала вона зі слабким жалем у голосі. — Що ви також маєте якісь інстинктивні передчуття стосовно цього?

— Точно не знаю. Однак мені буде шкода, коли ви поїдете. Мені було дуже приємно куховарити для людини, здатної належним чином оцінити моє кулінарне вміння, і мені дуже хочеться, щоб це було не востаннє.