Чтение онлайн

Однак він не натякав цим на якісь чисто чоловічо-жіночі стосунки, і Нелл була йому за це вдячна.

— Мені у вас дуже сподобалося, — сказала вона дещо неприродним тоном.

— Для вас старався. — Бід підвівся. — Ходімо, я проведу вас до дороги, а там ви спіймаєте візника.

— Я можу поїхати на трамваї.

Він витягнув з кишені годинника, клацнув кришкою і подивився час.

— Ні, тільки не о цій годині. Уже пізно. Ви маєте гроші на екіпаж?

— О Господи, ну аякже! — закотила очі Нелл. — Знаєте, це той випадок, коли наймані екіпажі — як інстинкти: я не люблю стирчати у тісному смердючому закапелку. Невідомо, хто був тут до тебе.

— Дозвольте мені за вас заплатити.

— Ні в якому разі! Хочете, щоб ці гроші додалися до моїх старих гріхів — холодильної камери та прибиральниці? Скільки коштує на тиждень брила льоду? Три пенси? Шість пенсів?

— Насправді — чотири. Але наразі в мене достатньо грошей: депутати парламенту, включно з лейбористами, отримують гарну платню та щедрі привілеї. Тому мені вдалося заощадити досить пристойну суму. — Він глибоко зітхнув, узяв Нелл під лікоть і повів її до парадних дверей. — Я навіть став подумувати: а чи не спитати у власника, скільки він хоче за цей будинок? Якщо ми зійдемося в ціні, я його придбаю.

Донька Александра Кінроса на якусь мить замислилася над його заявою, злегка примруживши очі та стиснувши губи.

— Ви зможете збити ціну до менше ніж двох сотень. Тут же немає каналізації. Він не отримає за цей будинок багато від промисловця, який захоче придбати його під знос, щоб потім збудувати на його місці фабрику. А агенти нерухомості змістили свою діяльність ближче до узбережжя. Будинки з терасами вже не котуються, натомість котуються цегляні будинки зі спільною з сусідами стіною. А ця споруда має таку форму, що до неї неможливо приліпити іще з десяток сполучених будинків. Запропонуйте йому сто п’ятдесят і подивіться на його реакцію.

— Вам просто казати, а мені важко зробити! — вибухнув сміхом Бід. — Я не маю схильності торгуватися.

— Я теж гадаю, що не маю, — здивовано сказала Нелл. — Але ви мені подобаєтеся, Біде, тому я б навіть поторгувалася — заради вас.

— Приємно чути. Ви мені теж подобаєтеся, Нелл.

— От і добре, — резюмувала вона, махаючи рукою до екіпажа. — Ти диви, як пощастило! Сподіваюся, він захоче відвезти мене аж до Гліба.

— Дайте йому три пенси зверху — і він повезе вас хоч на край світу. І не сходьте на Параматта-роуд. Там шастають бандити та хулігани.

— Симптоми важких часів, як сказав би мій батько. Безробітна молодь повинна мати якийсь вихід для своєї енергії. Але гарний час купувати знецінену нерухомість. — Вона увібралася в малесенький транспортний засіб. — Я напишу вам з Кінроса.

— Будь ласка, — сказав він і почекав, поки зморена конячина сіпнулася і екіпаж поторохтів геть.

«Але ж ти не напишеш, — сказав він сам собі, зітхнув і пішов додому. — Однаково з цього нічого не вийде: син-соціаліст шахтаря-валлійця і донька найбагатшого капіталіста Австралії. Дитина, якій ще й сімнадцяти немає. Ще не почала жити, не спіймала свою хвилю. Людина з принципами — а я є людиною з принципами — не стане спокушати цю дівчину міняти своє життя і жити в цьому лігві. Тож нехай так і буде. Прощавайте, Нелл Кінрос».

Але Нелл потрапила до Кінроса аж після Нового року, на свій сімнадцятий день народження. Її батько та тітонька Рубі несподівано заявилися до Сіднея, щоб, як він сказав, «розгулятися»: театри, музеї, мистецькі галереї, виставки і навіть вистави-пантоміми. Нагулявшись досхочу, Нелл забула про свої інстинкти — та про інстинкти Біда Тальгарта.

— Я ж не могла проігнорувати побажання батька, — виправдовуючись, сказала Нелл.

— Звісно, що не могла, — мовила Елізабет, начебто не розсердившись. — Так навіть вийшло на краще. Якщо вдуматися, то я придала цьому інциденту аж надто велике значення.

— Якому це інциденту?

— Анна розсердилася на Доллі і вдарила її.

Нелл пополотніла.

— Мамо, ні!

— Це трапилося лише раз, десь півтора місяці тому.

— А як це сталося? І чому?

— Чесно кажучи — не знаю. Взагалі-то ми ніколи не лишаємо Анну наодинці з малою, але в той час, коли трапилося лихо, Півонія на них не дивилася, а щось шила. Ось тоді Доллі раптом верескнула — і як розплакалася! Коли ж Півонія підійшла, щоб подивитися, Анна її не підпустила. «Погана лялька, погана!» — повторювала вона. — Елізабет безпорадно поглянула на Нелл, наче виправдовуючись. Нелл іще ніколи не доводилося бачити такого виразу в материних очах. — Вона тримала Доллі за руку і викручувала її та смикала. Бідолашна дитина намагалася вирватися і верещала як різана — я саме проходила коридором і почула її крик, що було, слава Богу, якраз вчасно. Анна ніяк не хотіла відпускати Доллі, щипала її та смикала, приказуючи: «Доллі погана, погана». Тільки удвох з Півонією вдалося нам видрати у неї дитинча, а потім півдня його заспокоювали. У малої вискочив величезний синець, і вона багато днів не підходила до Анни. Це розізлило Анну. Ти ж знаєш її, вона добродушна і ніколи не злиться. Просто некерована під час менструацій — от і все. Та все ж ми вирішили ненадовго віддати їй Доллі — і подивитися, як вона поведеться. І її злість відразу ж пропала. На щастя, Доллі не заперечувала: мені здається, вона вже настільки виросла, що пам’ять про завданий біль важить менше, аніж розлука з матір’ю.

— А що це за Півонія? — нахмурилася Нелл.

— Дівчина з родини Вонґів. Її прислала Рубі, коли Доллі навчилася ходити й говорити. Не стільки щоб замінити Джейд, скільки щоб допомогти мені.

— Вона така сама, як і Джейд?

— Мабуть, ні, але так само віддана і старанна.

— Треба було проігнорувати батька та їхати додому, — пробурчала Нелл. — Ходімо подивимося на них, мамо.

Дитяча кімната виглядала так, хоч картину малюй, — настільки бездоганна була вона у кожній своїй деталі. Нова дівчина Вонґ сиділа, скоцюрбившись, біля Анни, а та тримала Доллі на колінах — дві чорні голівки, одна з прямим волоссям, друга — з кучерявим, обидві схилені над миловидною світловолосою дівчинкою, пухкенькою та з ямочками на щоках.

Востаннє Нелл бачила Доллі, коли та була іще немовлям, а тепер перед нею було майже дворічне дитинча зі світлими кучерями, янгольським личком та аквамариновими очима. Її брови та вії були брунатними, вказуючи на те, що світле волоссячко з часом потемніє, а вираз її обличчя не нагадував ані Александра, ані Елізабет. Безперечно, вона була схожою на свого батька.

Коли Анна підняла очі і побачила Нелл, її обличчя вкрила посмішка; вона відкинула Доллі вбік — це не було чимось несподіваним, бо Півонія з готовністю підхопила дитину і, неушкоджену, поставила на підлогу.

— Нелл, Нелл, Нелл! — закричала Анна, простягуючи руки.

— Привіт, люба моя, — сказала Нелл, обнімаючи та цілуючи сестру.

— Доллі, де Доллі? — вимогливо спитала Анна.

— Ось, — відповіла Півонія, подаючи їй дівчинку.

— Доллі, моя Доллі, — сказала Анна, звертаючись до Нелл і сяючи від радості.

— Привіт, Доллі. Ти мене пам’ятаєш чи ні? — спитала Нелл, беручи малесеньку ручку. — Я — твоя тітонька Нелл.

— Тітонька Нелл, — чітко вимовила дівчинка і посміхнулася.