Чтение онлайн

1896 року шаха Насреддіна було вбито буквально за кілька днів до його п’ятдесятирічного ювілею; убивця, такий собі Керман, сказав, що він діяв за наказом шейха Кемаль-уддіна, який «віддячив» своєму родичу шаху за його доброту тим, що став закликати до бунту, а коли спроба зазнала фіаско, він спробував знайти притулок у Константинополі. Його вислали назад до Ірану, де він мав постати перед судом (убивцю повісили раніше), але по дорозі Кемаль-уддін помер, і влада в Ірані досить мирно перейшла до Музафаруддіна. Новий шах почав своє правління з позитивних кроків — урегулював обіг мідних монет і скасував древній податок на м’ясо, але підкилимна змовницька діяльність тривала й далі.

Для Лі то був неспокійний час; виробництво невеликої кількості нафти таки вдалося налагодити, і воно давало певний прибуток, але не ті мільйони, на які він сподівався і які, він, знав, неодмінно будуть.

Не знаючи, що новий шах захворів і здоров’я його слабшає, Лі вирішив відвідати Англію. Він уже не був у Кінросі сім років, навмисне щезнувши з виду; листи до матері він передавав з оказією на пошту у європейських містах, а про своє місцеперебування ніколи не повідомляв. Тому Александр, який не кидав спроб його розшукати, так і не зміг його знайти. Причина була проста: Александр навіть не підозрював, що Лі може зайнятися нафтовим бізнесом, особливо у такій країні, як Персія. Після того як Лі похапцем покинув Індію, він став людиною-невидимкою.

Лише два предмети з Кінроса супроводжували його в мандрах: фотографії Елізабет і Рубі. Його мати переслала їх йому разом із фотографією Нелл, коли він був в Індії. Але Лі чомусь не дуже подобалося споглядати жіночу версію Александра, тому фото Нелл він кинув у купу палаючого листя. Зроблені на початку 1893 року, якраз через три роки після його від’їзду, ці фото стали для нього справжнім шоком: через те що Рубі так постаріла, а Елізабет не постаріла взагалі. «Наче муха в янтарі, — подумав він, уперше побачивши це фото. — Не життя, що скінчилося, а життя, що застигло». Хоча старий біль минувся, все ж щось мимоволі відчувалося, коли він торкався цього фото, тому він носив його з собою, але нечасто видобував з кишені.

Нарешті містер Модлінґ скінчив свій земний шлях, і його змінив так само компетентний та ввічливий джентльмен, містер Августус Торнлі.

— Скільки грошей у мене лишилося? — спитав Лі в містера Торнлі.

Августус Торнлі з подивом і цікавістю подивився на нього. Ще й досі в Англійському банку ходила легенда про першу появу в ньому Александра Кінроса — ящик для інструментів, одіж з оленячої шкіри, пом’ятий та потертий капелюх. «А ось іще один цікавий тип заявився», — подумав банкір. Гладенька шкіра, засмагла до кольору дубової кори, ця химерна, схожа на кобилячий хвіст, коса, зосереджене обличчя і дивовижно просвітлені очі. На ньому був замшевий костюм, дуже схожий на костюм сера Александра, але на ньому не було капелюха, верхня частина одежі більше скидалася на піджак, а не на сорочку, розстебнуту до половини грудей, так само засмаглих, як і обличчя. Однак його англійська була бездоганною, як добре оброблений брильянт, а манери були світськими та вишуканими.

— Трохи більше, ніж півмільйона фунтів, сер.

Тонкі чорні брови з подивом підскочили, а посмішка оголила дивовижно білі зуби.

— Старий добрий «Апокаліпсис» і надалі заробляє гроші! — сказав Лі. — Яке полегшення! Хоча я, мабуть, єдиний акціонер «Апокаліпсису», який увесь час знімає гроші з рахунку, а не кладе.

— Це з одного боку, докторе Костеван. Вклади на ваш рахунок надходять від компанії регулярно. А можна поцікавитися, куди вкладаєте гроші особисто ви?

— У нафту, — стисло відповів Лі.

— О, це промисловість, за якою майбутнє, сер. Усі кажуть, що невдовзі безкінний екіпаж замінить кінний, і ця новина наганяє песимізм на кінних перевізників та кіннозаводчиків.

— Уже не кажучи про тих, хто подорожує верхи.

— Та отож, та отож.

Отак вони теревенили, поки клерк не приніс Лі банкноти, які він замовив, і містер Торнлі підвівся, щоб провести свого клієнта до виходу.

— До речі, ви щойно розминулися з сером Александром, — повідомив він.

— Він у Лондоні?

— У готелі «Савой», докторе Костеван.

«Треба чи не треба? — питав себе Лі, ловлячи екіпаж. — Чорт, а чом би й ні?»

— До Стренду… ні — давайте просто до «Савою», — сказав він, убираючись усередину.

Не маючи при собі дрібнішої монети, Лі дав візниці золотий соверен, який той, перелякавшись, похапцем сховав до кишені, думаючи, що клієнт помилився, сплутавши монету з шилінгом. Та Лі ніколи було перейматися цією проблемою — він швидко увійшов до готелю і сказав швейцару, який походжав по фойє, що хоче зняти в їхньому готелі кімнату.

«От досада! — подумав швейцар. — Як же тактовно пояснити цьому типу, що проживання в нашому закладі йому не по кишені?»

У цей момент на сходах з’явився Александр — у ранковому костюмі та циліндрі.

— Бачу, зібрався на чай, Александре! — вигукнув Лі. — Ну й франтом ти став під старість!

Поважний чоловік подолав тридцять футів мало не в один стрибок, міцно притиснув до себе дивакуватого типа і цьомкнув у щоку.

— Лі, це ти! Дай я на тебе подивлюся! Чорт, я б із задоволенням носив те, що зараз на тобі, а не оцей триклятий офіційний костюм! — скрикнув Александр, посміхаючись від вуха до вуха. — Хлопчику, ти — як бальзам на душу! Ти десь зупинився?

— Ні, я якраз хотів уселитися і спитав, чи немає в них вільної кімнати.

— У моєму люксі є одна — зроби мені честь.

— Залюбки.

— А де твій багаж?

— Та немає в мене багажу. Я втратив усю мою європейську одіж у маленькій сутичці з белуджами років сто тому. Що бачиш, те й маєш, — мовив Лі.

— Знайомся, Мофілде. Це доктор Лі Костеван, — сказав Александр. — Один з моїх співдиректорів. Будь другом, попроси мого кравця прийти завтра вранці — добре? — І він пішов сходами, обхопивши рукою Лі за плечі.

— Хіба тут немає ліфта? — спитав Лі, дуже радий бачити Александра.

— Тільки не зараз і не для мене. Я мало рухаюся, тому мені потрібна розминка. — Він узяв Лі за косу і легенько посмикав. — Ти ніколи її не підстригав?

— Інколи просто підрізаю. Ти йшов на якусь важливу зустріч?

— Та чорт з нею, найважливіша зустріч — це ти!

— Як легко ми перейняли лайливі слова від моєї матері! Як вона там?

— Дуже добре. Уся в турботах про Доллі — ти ж чув про бідолаху Анну? Бо я не пам’ятаю точно, коли ти зник.