Чтение онлайн

Грім перекочувався через гори, а дощ, як і раніше, періщив, мов навіжений. Гобіти заповзли поглибше до ущелини, [192] але й там було вогко. Вода стікала всюди поміж стовбурами колишнього лісу і, збиваючись на піну, виливалась із щілини, мов із водостічної труби.

— Змило б мене, як тріску, — промовив Фродо. — Добре, що мотузка знайшлася!

— Ще краще було б мені згадати про неї вчасно, — покаявся Сем. — Пам'ятаєте, ельфи на прощання поклали нам у кожен човен по три таких мотки? Вони мені так сподобалися, і я один сховав. Можна подумати, це було сто років тому… «Вона не один раз вам придасться», — казали вони… здається, Хелдар і говорив. Як у воду дивився!

— Шкода, що я не додумався взяти ще один, — сказав Фродо. — Занадто поспішав, хотів піти, та й забув. Який же він завдовжки?

Сем заходився намотувати шнур на лікоть, відраховуючи:

— П'ять, десять, двадцять… добрих тридцять ліктів буде.

— Невже? Хто б міг подумати!

— Ого! — засміявся Сем. — Ельфи — це такий народ… Чудовий народ! Гляньте — на вигляд мотузка, а не порвеш, але яка м'яка, легка! Чудовий народ, одне слово!

— Тридцять ліктів, — задумливо повторив Фродо. — Чи вистачить цього, га? Якщо гроза швидко мине, спробуємо до ночі спуститися.

— Дощ ущухає, - сказав Сем. — Але навіщо лізти у пітьмі? Може, у вас з голови вилетіло, а в мене у вухах цей лемент ще не затих… Це ж був Чорний Вершник, тільки чомусь летючий. Як на мене, краще перечекати до ранку.

— Ні хвилини не можна баритися на вершині, на самій видноті перед Оком!

Фродо знову виглянув з ущелини. Розпатлані крила бурі чорними перами танули в небі. Саурона не цікавило Прирічне Узгір'я; гроза, стріляючи блискавками і градом, поповзла до Андуїну — це її бачили воїни Теодена на шляху до Ізенських бродів. А над мертвими болотами відкрилося чисте темно-синє небо і навіть боязко замиготіли зірки.

— Як приємно дивитися і бачити! — мовив Фродо, вдихаючи вологе повітря. — Уявляєш, я ледве було не осліп! Від удару, а може, й від блискавки — нічогісінько не бачив, [193] доки ти не спустив мотузку. Мені навіть здалося, що вона світиться.

— Вона і дійсно світиться. Я раніше цього не помічав, лежала собі в мішку, та й все. Але як же ми спустимося?

— Обв'яжеш кінець навколо цього пня. Тепер можеш іти першим. Я буду потроху відпускати, а ти тільки відштовхуйся руками і ногами. Якщо знайдеш, де стати, зупинися, дай мені перепочити. Коли дістанешся до споду, я з'їду теж. Зі мною вже все гаразд…

— Добре, — відповів Сем без особливого ентузіазму. — Двічі не вмирають…

Він без поспіху закріпив один кінець мотузки, другим старанно обмотався сам і, замруживши очі, зробив крок у порожнечу.

Однак спуск виявився не таким вже й страшним. Сем ласкаво погладжував м'які, теплі пасма мотузки — її сяйво надавало йому наснаги. Тільки в одному місці скеля пішла з-під ніг крутим укосом, і Сем завис на сріблястій нитці, мов павучок-сінокосець. Але Фродо відпускав мотузку обережно, й усе обійшлося. Сем дуже боявся, що довжини не вистачить і він застрягне між небом і землею, але у Фродо залишалося ще три-чотири витки на лікті, коли Сем гепнувся на осип біля підніжжя хребта і вигукнув: «Готово!» Фродо почув, але розгледіти друга не міг — сірий ельфійський плащ сховав Сема в сутінках.

Спуск Фродо зайняв трохи більше часу. Він обмотав мотузку навколо пояса, перевірив міцність кріплення і рушив помаленьку, намагаючись не з'їжджати, а йти по крутому схилу, все ж таки не дуже довіряючись тонкій і м'якій мотузці. Але і він вдало приземлився.

— Оце так впоралися! Прощавай, Емін-Мейл! Хтозна, чи не нудьгуватимемо ми незабаром за твоїм твердим грунтом?

Однак Сема поглинули інші турботи.

— Роззява! Дурень! — гірко завів він, задерши голову. — Справжній тюхтій! Ми оце тут, а мотузочка наша прив'язана нагорі! Забезпечили зручності для підлого Гор-лума… Ще тільки не додумалися залишити покажчик: «До гобітів сюди»! Так я і знав: без ложки дьогтю не обійдеться, дуже вже гладко усе зійшло… [194]

— Ну, якщо тобі відомо, як спуститися по мотузці, згортаючи її за собою, можеш віддати звання Дурня і Роззяви мені, - мовив Фродо. — Залізь назад, відв'яжи і давай!

Сем розгублено почухав потилицю.

— Прошу вибачити, я так не вмію. Але як же мені шкода кидати таку корисну штуку! — Сем погладив звисаючий кінець мотузки і злегка смикнув. — Адже вона лоріенська. Може, сама Галадріель сплела її…

Він сумно махнув рукою і смикнув — на прощання.

На превеликий подив гобітів, Сем відразу повалився горілиць, а мотузка зісковзнула і лягла акуратними петлями у нього на грудях. Фродо пирснув:

– І хто це в нас так чудово в'яже вузли? І кому це ми довірили своє дорогоцінне життя!

— Не стану сперечатися, лазити по горах не вчений, — образився Сем. — Але щодо мотузкової справи — даруйте! В нас це сімейна справа. Мій дід був канатним майстром і дядько Енді теж: вже я знаю, як в'язати вузли!

— Виходить, перетерлася десь на гострій крайці.

— А ви подивіться на кінчик, — заперечив Сем. — Жодна ниточка не розкуйовдилася. Не та робота, щоб перетерлася!

— Тоді — на жаль! — вся справа у вузлі. Сем похитав головою.

— Кажіть, що хочете, пане Фродо, а я присягнуся: вона сама спустилась, коли я покликав!

Він ретельно змотав мотузку і сховав у мішок.

— Ну, не будемо сперечатися, трапилося — і добре, — погодився Фродо. — Краще подумаємо, як нам далі бути. Вже ніч. Дивись, які зірки!

— Подивишся — і легше стає, - підхопив Сем. — Зірки про ельфів нагадують. А місяць підріс, чи не так?

— До повні ще днів п'ять, — сказав Фродо. — Як же ми підемо по болотах при світлі півмісяця?

Вони пройшли уздовж гірської гряди на схід. Сем раз у раз обертався: западина, з якої вони почали шлях, чітко вирізнялася на сірому схилі.

— Дуже добре, що мотузку забрали, — радів він. — Нехай цей вилупок спробує пострибати з камінця на камінець! [195]

Від підніжжя гір до рівнини тяглося пустище, завалене кам'яним мотлохом; все було моїфе і слизьке після дощу. Не минуло і години, як шлях гобітам перетнула канава, на дні якої дзюрчала вода. Не широка, не вузька, але гобіти не наважилися стрибати в темряві. Ліворуч канава збігала до гір, так що туди шляху не було, принаймні до ранку.