Чтение онлайн

— Вставай! — хрипло прошепотів він. — Тут гніздо і смороду, і страху, скоріше вперед!

Зібравши залишки сил, він підняв Сема і потяг, але ж потрібно було ще рухати власними ногами… Сем плентався, спотикаючись: крок, другий, третій… шостий… Вони не бачили, чи скінчився небезпечний пролом, але відразу помітили, що можуть ворушитися вільно — невідомий ворог послабив лабети.

І тоді тунель роздвоївся. В пітьмі вони не могли визначити, який з коридорів ширший і куди повертати. Доводилося вибирати наосліп, а помилка означала вірну смерть!

— Куди ж пішов Горлум? — беззвучно запитав Сем. — Чому нас не почекав?

— Смеагорле! — нерішуче покликав Фродо. — Смеагорле!

Голос його зривався, слова пролунали ледь чутно. Ніхто не відповів, навіть луна.

— Цього разу ми, здається, зовсім пропали, — пробурмотів Сем. — Мабуть, заздалегідь смакував, як заведе нас сюди і кине. Ну, Горлуме! Потрапиш ти мені до рук, гадино, ото вже наплачешся…

Обмацавши стіни, вони з'ясували, що ліворуч ходу немає — там був кінець тунелю, а може, обвал.

— Виходить, нам праворуч, — шепнув Фродо.

— То ходімте ж скоріше, — видихнув Сем. — Десь тут ховається якесь чудовисько ще гірше за Горлума, воно на нас вирячується… відчуваєте?

Вони відійшли лише кроків на десять, коли раптом почули незнайомий, особливо страшний у цій тиші звук: булькіт, бурмотіння, протяжливе, злісне сичання. Гобіти [298] обернулися, нічого не побачили і завмерли, не знаючи, що робити далі.

— Це пастка, — мовив Фродо і взявся за меча. Йому згадався Могильник, де він здобув його. Ех, сюди б Тома Бомбадила! Серце защеміло від нестримного розпачу, і раптом перед очима спалахнуло світло; сяйво переломилося на окремі кольори, заграло зеленню, золотом і лазур'ю, і Фродо побачив, начебто на малюсінькій, мистецьки написаній картині, Володарку Галадріель на свіжій траві лоріен-ського лугу і почув: «Тебе, Хранителю, я обдаровую останнім… У цьому фіалі крапля води з Дзеркальної заводі, пронизана променями Стьмарила, вечірньої зірки. Чим чорніша Тьма, тим вона яскравіше сяє…»

Булькіт і шипіння наближалися, до них додався ще різкий скрип, немов якась величезна комаха повзла, даючи знати про себе хвилями гнилого смороду.

— Пане, пане! — вигукнув Сем, бо до нього повернулися разом і голос, і жвавість. — Де фіал? Володарка обіцяла, що він освітить нам будь-яку пітьму!

— Фіал? Володарка? — повторив Фродо, не розуміючи. — Авжеж! Як же я міг забути!

Він сунув руку за пазуху й обережно витягнув дарунок Галадріелі. Кришталеве скло слабко засвітилося, як зірка у вечірньому тумані, потім дужче, дужче, і от засяяло сонячне полум'я, начебто сам Еаренділ зійшов з небесного шляху в надра землі й останній Сільмарил сяє в його вінці, і рука фродо сама по собі засвітилася! Темрява відступила.

Фродо здивувався: і це чудо він так довго зберігав, як пам'ятну дрібничку, не відаючи його цінності і сили! Він майже не думав про нього в дорозі, вперше згадав у долині Моргула, але відкрити не ризикнув, щоб ворог не помітив світла. А тепер…

— Айя Еарендил Єленіон аккалима! — вигукнув він — невідомо відкіля знайшлися слова, немов чийсь інший голос вирвався з його грудей, сильний, дзвінкий, не перекручений затхлістю підземель.

У Середзем'ї ще доживають свій вік потвори ночі, древні і повні злості. Та, що підбиралася зараз до гобітів, чула бойові кличі ельфів у прадавні часи і ніколи їх не боялася; і нині він її не приборкав. Слова ще дзвеніли, згасаючи, коли Фродо відчув потік злісної, смертоносної волі. У тунелі [299] між затерплими тобітами і бічним проломом, де їм стало погано, загорілися два грона зелених вогнів. Прихована небезпека нарешті стала явною. Зоряний вогонь відбився в тисячах мушиних очей, але вони, й самі горіли жадобою вбивства. І зажерливість горіла в них, і передчуття поживи, і зловтіха: жертви потрапили в безвихідну пастку.

Фродо і Cем, смертельно злякані, почали задкувати. Але рухалися гобіти, рухалися і моторошні грона. Рука Фродо зі світильником замліла і потроху опускалась; раптом ворожий погляд, начебто для забави, ледь відпустив їх, і вони, показавши ворогу спини, у сліпій паніці пробігли кроків на сорок уперед, але, оглядаючись, Фродо переконався: очі не відстають, а наближаються різкими стрибками. Трупний сморід обступив гобітів. — Стій, стій! — вигукнув Фродо. — Бігти даремно!

Очі підкрадалися все ближче.

— Галадріель! — закричав Фродо і, зібравши останні крихти хоробрості, знову підняв фіал над головою. Страшні очі зупинилися, ледь помутніли — від подиву. Серце гобіта стрепенулося; не усвідомлюючи, що робить, не розмірковуючи, що штовхає його — божевілля, відвага чи розпач, — він перехопив фіал лівою рукою, а правою висмикнув з піхов свій арнорський меч. Жало спалахнуло, непоборна ельфійська сталь заіскрилася сріблом, блакитні відблиски ударили в пітьму. З зоряним світильником та мечем у руці Фродо, гобіт з далекої мирної країни, пішов без страху на невідомого ворога!

Очі здригнулися. Чим ближче насувалося світло, тим сильніше застилала їх каламуть розгубленості. Потім вони почали гаснути, цятка за цяткою, і відступати. Темні потвори завжди біжать від сонця, місяця і зірок, а тут зірка небесна спалахнула прямо в норі! Власниця моторошних очей злякалася. Величезна туша повернулася, прикриваючись від світла власною тінню, і сховалася в темряві.

— Пане, пане! — закричав Сем (він ішов слід у слід за Фродо, теж з оголеним мечем). — Благословення зіркам! Як гарно заспівали б про це ельфи… Дожити б нам, розповісти їм усе та послухати, як проспівають! Досить, пане, стійте. Не переслідуйте цю потвору! Треба бігти з цієї капосної діри, бігти…

І вони обернулися і побігли. Тунель підіймався, мерзенні запахи з нори чудовиська залишилися внизу, і надії гобітів [300] знов ожили. Вже їм назустріч повіяло холодним, свіжим повітрям. Вихід, довгоочікуваний вихід! Задихаючись вщ туги за небом і вітром, гобіти рвонулися вперед. І раптом невидима сила пружно виштовхнула їх. Вихід не був завалений камінням, і все ж таки пройти не можна було. Його затягла м'яка на дотик, податлива, але неприступна завіса: повітря вона пропускала, а світло не пробивалося. Гобіти поторгали руками, натиснули плечима — і відкотилися, вщкинуті. Фродо посвітив фіалом і побачив завісу, немов виткану з туману, сіру тканину з правильним багатокутним малюнком, з ниток завтовшки з корабельний канат.

— Павутиння! — гірко посміхнувся Сем. — Лише павутиння, га! Та який же павучок, судячи з роботи? Ну, спробуємо впоратися самі?

Він заходився розлючено рубати павутиння мечем, але товстелезні нитки гнулися і відразу розпрямлялися, як тятива. Тричі Сем атакував заслону, і лише одна-єдина нитка лопнула і звилася пружиною, хльоснувши його по обличчю.

— Так ми і за тиждень не впораємося, — жахнувся Сем. — Що робити? Ця банькаста гидота нас не доганяє?