Чтение онлайн

Людське суспільство — витвір людей, а не природи, тому тут не було мільйонів спроб, і закон Фіннегана для соціальних структур перетворюється у Стрілу Арімана з направленою тенденцією винищення малих чисел, тобто ідеалу. У природі вона долається відбором за дуже тривалий відрізок часу, бо природа справляється з ним, створюючи в організмах охоронні засоби й запаси міцності, які неодноразово повторюються.

Перетворення закону Фіннегана у Стрілу серед людського середовища стає лихом тому, що вдаряє саме по вищих проявах людини, по всьому, що прагне сходження, по тих, хто рухає прогрес, — я маю на увазі істинний прогрес, тобто вихід з інферно.

— Як же ви долаєте Стрілу?

— Ретельно зважуємо і продумуємо наперед кожну справу, охороняємо від сліпої гри. Ви повинні почати з виховання, відбираючи людей, зберігаючи й створюючи охоронні системи.

Чойо Чагас похитав головою.

— Неможливо. Надто здрібніли люди Ян-Ях. Пошкодження генофонду призвело до фізичної слабкості й духовного конформізму. В наших умовах необхідна швидка ротація поколінь. Ви самі сказали: чим частіше кидаєш кості, тим більше шансів виграти.

— Природа не рахується з жертвами мети. Людина мудра так не вчинить. — Фай Родіс, зрозумівши, що розмова безплідна, підвелася.

— То ви відмовляєтесь? — у запитанні Чагаса пролунала погроза.

— Звичайно. Якби це змінило долю людства Ян-Ях, я була б готова дати йому свою дитину, хоч би як тяжко було залишити своє дитя в чужому й далекому світі. Але народити майбутнього володаря, гнобителя і нещасну людину — ніколи!

Чойо Чагас повільно підвівся, ніби роздумуючи, що його далі робити.

— До побачення, володарю! — мовила Родіс, знову прочитавши його думки. — Я завжди готова розповідати вам про порівняння наших двох планет, радити, демонструвати будь-які фільми. Доки мої друзі в місті, доки я тут — бачите, ви навіть не обійшлися без заложників, — судіть самі про рівень вашої держави. А тепер не слід продовжувати те, чого не треба!

Чойо Чагас відкинувся на дивані й димів люлькою. Родіс повернулася до нього спиною й підійшла до дверей. Всього дві хвилини знадобилося їй, щоб розкрити таємницю замка. Двері розчинились, і Родіс рушила коридором до зеленої кімнати. Обидва охоронці не поворухнулись, дивлячись крізь неї, як у порожнечу.

Чагас спостерігав за нею із своєї похмурої оселі. Він фізично відчував ходу Родіс. У сяючому білому сарі, крізь складки якого чітко окреслювалось її тіло, Фай Родіс видалася йому недосяжною, а себе він побачив принизливо немічним. У нестямі Чойо Чагас кинувся в коридор. Охоронці підхопилися, витріщивши перелякані очі, чим іще більше розгнівали володаря. Він заходився бити охоронників по щоках, поки біль у долонях не протверезив його. Оволодівши собою і відчувши, що образ володарки Землі глибоко проник у його душу, він увійшов до зеленого кабінету, підпер руками голову й сів до столу. Він відчував ту безнадійну порожнечу навколо себе, яка неминуче з’являється, коли з оточення усувають порядних людей, незгодних з несправедливістю. Невблаганно йде процес заміни їх нікчемами й неуками, які ладні вихваляти будь-які вчинки володаря. Радники, охорона — все це людська погань. Їхня вірність забезпечується лише подачками й привілеями. Друзів немає, душевної опори — ні в кому, все частіше підступає страх перед можливою змовою.

Гребінець терору час від часу прочісував маси «джи», сановників-»змієносців», вчених і «око володаря», полишаючи невимовний жах. Ініціатива людей розчинялась перед страхом відповідальності. Чи не найголовнішим у роботі цих людей були страх будь-якого ризику й підшукування виправдань на всі випадки життя. Вони перетворились на нікому не потрібний людський матеріал, як люди, котрі пережили катастрофу й не здатні вести боротьбу з труднощами, оскільки колишні випробування паралізували їхній мозок і волю.

Чойо Чагас ненавидів своє оточення, проте не знаходив виходу із закутка, куди завело його продовження старої політики Мудрої Відмови.

Чойо Чагас вдарив ребром долоні по столу. «А навіщо взагалі шукати вихід? Бентегу принесли з собою прибульці з далекої прабатьківщини. Земля безмежно далека в просторі й часі— по суті, недосяжна. Невдовзі зореліт відлетить собі, і все буде як завжди. Нехай вони безплідно змарнують час і забираються якомога швидше! Сьогодні він віддався мріям, як дурний «кжи», і це вже не вперше! Врода, ні, щось незбагненне в цій відьмі ламає його волю… Годі! Ти ба, заложниця! Досить мені натиснути кнопку виклику… ні, на морському мисі сидить диявольский зореліт, ще одного викликали на підмогу. Відіслати її до міста? Навряд чи це доцільно. Із своїм гострим розумом і сатанинською спокусливістю вона викличе бродіння серед людей. Я накажу Таелеві відвезти її до Сховища Історії. Нехай порпається в купах документів, доки її помічники відбудуть у місті дозволений строк. Сховище міститься у старому храмі, оточеному садом і стіною, і «очі володаря» з Таелем подбають, щоб вона не полишала^визначеного місця. Таель, а що як він теж потрапить під владу цієї? Дурниці, він надто жалюгідний, щоб уявити себе другом Родіс! А втім, простежимо за обома. Щось її вже налякало. Може, Таель? Якщо вона оголосила про відмову від фільмопередач, то, виходить, земляни почали розуміти, хто тут господар!»

Чойо Чагас простяг руку до шафки, намацав потаємну пружину й видобув із висунутої шухляди кульку пахучої чорної речовини. Він поклав її до рота і, повільно розжовуючи, втупився в глиб кришталевої кулі.

Тим часом Фай Родіс, невдоволено хмурячись, роздивлялася себе в дзеркалі. Вона відчувала присутність наглядачів. Це постійне підглядання стало її дратувати. Вона ввімкнула екранування, погладивши свій чорний СДФ, як єдину близьку й вірну істоту.

«Доволі грати!» — убір магарані прибрано під ковпак дев’ятиніжки. Фай Родіс облилась іонним душем, позбавляючись відчуття, ніби вона забруднилася. Вона знову вдягла зручну сукню з коротенькою широкою спідницею і з полегкістю піднялася на поміст. Узявши пензля, кілька хвилин вдивлялась у силует жінки — і залишилася дуже невдоволеною своєю роботою.

Прозвучав сигнал виклику з «Темного полум’я».

— Ви втомлені, Родіс? — запитав Гріф Ріфт.

— Ні. Просто невдоволена собою. У мене нічого не виходить. Кепсько я розумію це життя і роблю помилку за помилкою… О ні, нічого серйозного, — заспокоїла вона, помітивши тривогу в очах друзів.

— А в нас усе чудово, — мовила Олла Дез. — Годину тому ми вперше скупались у морі Торманса. І уяви собі, всі відчуваємо якусь невдоволеність, не розумію чому.

— А я, нарешті, здогадалась, — промовила Нея Холлі, — тут склад солей та їх концентрація не такі, як на Землі.

— Тоді й тормансіани не мають радості від моря, — сказала Фай Родіс, — адже їхня кров, як і наша, успадкувала склад води Світового океану Землі. Вони носять у крові земне море, і, певно, сум за ним…

Коротке побачення скінчилося. Родіс, не досягнувши звичного внутрішнього спокою, знову взялася за картину, малюючи постать сильної, мудрої жінки, яка символізувала Міру. Жінка схилилася до людей з простягнутою рукою, готова ривком підняти нагору першого, хто дотягнеться до неї. В її обличчі та ж певність кінцевої перемоги, що й у Таеля. Недавно, побачивши новий варіант, Таель сказав Родіс, що «Міра» стала схожою на неї.

Родіс пропрацювала майже всю ніч, не підозрюючи, що невдовзі їй доведеться покинути сади Цоам.

Чеді Даан ще не звикла до гамору тормансіанської столиці. Незвичні звуки долинали до її маленької кімнатки на четвертому поверсі в нижній частині міста Центру Мудрості. Збудовані з дешевих звукопроникних матеріалів стіни й стелі здригалися від тупоту людей, які мешкали нагорі. Лунала різка, негармонійна музика. Чеді Даан намагалася визначити, звідкіля лине цей безладний гамір, щоб збагнути собі, навіщо так галасують люди, напевне розуміючи, що при поганій конструкції їхніх будинків вони заважають сусідам. Весь дім резонував, безперервно різали слух гуркіт, рипіння, свист, вібрація водопровідних труб у тонких стінах.