Чтение онлайн

Уперше нашому зорові відкрилося загадкове черево внутрішньої печери. Ребристі стіни, всіяна сталактитами баня спалахнули пурпурово. Це був дивний палац. Стіни, стеля й колонади, які підпирали її, нагадували мармур, що світився зсередини приглушеним матовим світлом.

У нас на очах відбувалося незвичайне: матовість зникала, печера, мовби охоплена пожежею або по вінця налита кров'ю, червоніла й палала.

У цьому багряному полиску ми ставали якимись неземними, яскраво-пурпуровими — троє вихідців із далеких галактик, не відомо яким вітром закинуті сюди…

По сусідніх видовжених коридорах метнулись тіні. Хиткі, як щупальця спрута, вони досягли нашої печери, судомистим покручем розчепірившись на багряних стінах.

— Якщо то були втікачі,— почувся голос містера Осла, — їм звідси не вибратися. Неодмінно вони десь поряд.

— Шукайте, сержанте Єрваз! — наказав Бетлер.

— Слухаюсь, сер!

— А ви, Робі й Томе, чого стовбичите? Мерщій у лабораторію!

Тіні переплелися, хитнувшись, мов п'яні.

Переслідувачі були вже неподалік від нас.

— Треба тікати! — мовив тихо Альфред.

— Попробуємо, — відказав Кім Михайлович.

Хутко оглянувши низ печери, помітили там схожий на лисячу нору колінчатий отвір. Він був такий вузький, що в нього ледве можна протиснутись людині.

— Лізь, Альфреде!

Геолог шугонув у нору.

— Тут порожнеча, — повідомив.

Кім Михайлович, а потім і я полізли теж.

Людина, поки не потрапить у безвихідь, недооцінює своїх можливостей і часом — у страху очі великі — панікує.

Узяти хоч би й мене. Раніше я так боявся тісняви — опинитися в закритому приміщенні,— що й не сказати. Бувало, граючись із однолітками в малу кучу, боявся потрапляти вниз. А коли одного разу ми, сплівшись, клубком покотилися по землі і я, Васько Гайовий, опинився насподі,— від жаху, думав, збожеволію. І пізніше, пригадую, опинившись у кабіні ліфта, яка застрягла, мало не знепритомнів.

Але як бачите, живий. Та ще й став підводником, у батискафі опускався на великі глибини, не раз проходив декомпресію в барокамері.

І все-таки віддалений, неусвідомлений страх давався взнаки. От і нині: ця нора, ця кам'яна пастка — ні ворухнутися, ні дихнуть — хіба ж бо можна вистояти! Виходить, можна…

Немає відваги в тому, щоб, піддавшись паніці й зневірі, відступити перед труднощами. Поки б'ється серце, за кожну мить треба боротися. Боротися до кінця.

Так думав я, схоплений міцно лещатами нори.

Гомін у печері наростав — переслідувачі наближалися.

Нора під невеликим кутом переходила в пласку щілину, а та — в горизонтальну нішу.

Ми лежали, як лежать у гробницях мумії єгипетських фараонів — горілиць, непорушно, випроставши уздовж тіла руки.

Прозора товща порід над головою, як і стіни печери, увібрала в себе відсвіт далеких ліхтарів. Нас огорнула червона, густогаряча повінь світла, і в ній зависли химерно видовжені, націлені вниз піки сталактитів.

А ще… Я напружив зір і побачив: у глибині багряної товщі — відгомін зниклого життя — цятку скам'янілої ящірки і коло неї чіткий, із звивистими прожилками відбиток листка пальчатої папороті.

…Шуміло море, кучерявився ліс. Весело щебетали птахи, звірі никали в хащах. Та поступово все стало тліном. Цвіт і зав'язь, листя й насіння канули у вічність, спорохнявіли. Давні цивілізації, як, може, й та, що була на Гондвані — материку, який ми недавно шукали, — зникли в мороці віків.

Щоб знову проріс пагінець і завирувало життя, повинні минути тисячоліття.

Планета Земля, її моря й ріки, степи й гори, материки під шатами небес. Борозна від плуга і слід корабля в космосі. Бринить на світанні спів, рокочуть грози. Соки землі переходять у колос, тужаве зерно стає запашним хлібом і сталлю дзвінкою — руда. Слава тобі, трудова людино! Будь славен, народжений миром для миру день!

Від материка до материка перекинути б мости — щоб люди розуміли одне одного, щоб для білих і чорних — для всіх трударів колосилася нива і люди не знали біди…

Затиснутий товщею скель, у цій кришталевій домовині, звідки, хтозна, чи вийдемо живі, як ніколи сильно відчув, як хочеться жити. Прагнення перемогти заполонило все моє єство.

«Як же так? — пекла й тривожила думка. — Ті, до кого ми потрапили в пазури, атомні маніяки, намагаються спопелити планету. Кинуте в землю зерно вже ніколи не проросте, і птах не підніметься в небо. Як же так?!»

Вирватися, будь-що вирватися звідси, всупереч лиху і смерті.

Затамувавши подих, лежали ми на дні печери. Тупіт наростав, ніби десятки ніг товклися в нас над головою. Промінь від ліхтаря блукав по стінах, обмацував їх.

— Бе… Бе… Бетлер, — від холоду не попадаючи зуб на зуб, промимрив хтось. — Даремно він нас послав сюди.

— Шукай, Томе! — порадив йому Єрвазів голос. — Ти ж бо розумієш: ніхто з них не повинен вийти звідси живим. Інакше і нам не минути біди, якщо у світі дізнаються про таємницю Голови Дракона.

— О-ох! — зітхнув Том. — Коли б то вже кінчився термін служби. Грошики в кишеню — і гайда додому.

— Дивак! — заперечив йому сержант Єрваз. — Ти сподіваєшся на повернення?

— А чого ж?

— Додому вороття немає. Здається, так зветься одна з книжок нашого знаменитого земляка Томаса Вулфа.

— Не читав, не знаю.

— Та і я, правду сказати, не читав, але достеменно знаю: ми, хто причетний до експериментів на океанській скелі, додому не повернемось…

— Ти мене лякаєш, Єрваз!

— Ні, Томе, не лякаю. А втім, забудь про цю недозволену відвертість. У нас, військових, не повинно бути серця, як і в тих, хто скидав бомби на Хіросіму й Нагасакі. Ми — володарі світу, супермени, тобто люди над людьми. Отож робімо те, що наказують.

Вони заходилися прискіпливо оглядати печеру: підлогу, стелю, кожну складку в стінах.

— Тут і духу їхнього немає,— мовив Том.

— Я з тобою згоден, — відповів Єрваз. — Ходімо звідси!

Освітлюючи ліхтарями печеру та гупаючи у сусідніх коридорах, вони залишили цей кришталевий палац.