Чтение онлайн

І від люті до болю стискав базальтову скалку.

— Хіба ж не безглуздя, — обурений, вигукнув я.

На мить переді мною постав Хайфон, спечне, забризкане кров'ю літо.

«Віма» стояла посеред вмілілої річки, чекаючи припливу, який дасть змогу піднятися до гирла. Незабаром таки настала повна вода. Слідом за туен-ка, тамтешніми рибальськими човнами, наше судно підійшло до порту.

Били зенітки. Американські «фантоми», скинувши смертоносний вантаж, тікали в бік Тонкінської затоки, в марево, що пашіло й переливалося, мов літепло над степами.

Нас, кількох моряків, запросили на батарею. Після атаки гармаші маскували зенітки. Коли впоралися, всі разом спустились у глибокий бліндаж. Розмовляли, пили знаменитий в'єтнамський чай.

Там, пригадую, й почув легенду про хлопця на залізному буйволі.

Давно те було. Зажерливі вороги напали на країну. Битися з ними вийшли всі. Та сили виявились нерівні. Ось тоді й вивели в'єтнамці хлопчика на буйволі. Люди побачили, як у них на очах вершиться диво: буйвол перетворився в залізного велетня, а хлопчик — у богатиря. Дужими руками викорчовував він бамбук і нищив ним нападників.

«Як же так! — гризло мене нині.— Хлопчик на залізному буйволі, ім'я якого теж Чанг, — втілення відваги. А хто ж бо ти, людинориба Чанг, ти, на своєму вишколеному дельфіні? Невже заодно з ворогом?!»

Було прикро й обурливо, що на мене, як на звіра, полюють. Страх від цього зникав, а замість нього приходила рішучість, і я готувався до відсічі.

Людинориба повзла по тих самих скелях, якими недавно рачкував і я. Вона важко дихала, розсовуючи перед собою вологі кущі. Дорогу їй освітлювали прожектори, сама вона теж була в німбі сяйва. Я побачив її вилицювате обличчя, глибоко запалі очі, якісь незвично довгі, схожі на крила кажанів, вуха.

Дельфінів скільки не муштрували, подумалось, а доброго начала вбити не змогли — вони й мені допомогли, коли трапилась скрута. Невже ж у людині знищено все людське і вона стала поплічником бузувірів?

До кущів, за якими я сидів, лишалося кілька кроків. Ось вона, повзуча істота, мине брилу, підніметься до джерела, і тут я її…

Позиція в мене була вигідна — поки людинориба простягне руку, щоб мене схопити, я першим завдам удару. Тобто я був готовий до цього. Але… Щось заважало нападати й бити переслідувача. Що саме? І я таки зрозумів — вагання, сумнів, що, може, я не маю права так діяти, і вчинок мій буде невиправдано жорстокий.

«Людинориба беззахисна, — міркував я. — Та й на пошуки вирушила не з своєї волі. Просто вона — слухняне знаряддя в руках інших. А що, коли я вдамся до її совісті? — запитав себе. — Лишу їй останній шанс на порятунок і таким чином відверну кровопролиття».

Отже, так і діятиму, вирішив.

Промінь прожектора невблаганно переміщався вгору. За ним, ніби на прив'язі, рухалась людинориба.

Серце моє прискорено билось. До зустрічі лишалися лічені секунди.

Ці широко розкриті, сповнені невимовної муки очі, тонкі, з ластами руки. З-під безкровної, землистого кольору шкіри випирали ребра. Погляд гарячково намацував виступ, за який можна схопитися.

Мить-друга, і примарна істота виткнулася з-за кущів, ставши врівень зі мною.

— Чанг! — щосили гукнув я, відступивши назад із каменюкою в руці.— Чанг! Кого ти шукаєш? — запитав.

Людинориба стояла в світлі прожектора, я ж— у тіні. Мені було видно всю її до дрібниць.

Од несподіванки вона жахнулась і мовби скам'яніла.

— Чанг!

Не встиг я це сказати, як людинориба, хитнувшись, упала. Пригнуте нею дерево боляче вдарило мене по обличчю.

— Чорт забирай! — вилаявся, схопившись за очі.

Каменюка випала з рук.

Щось слизьке й холодне раптом торкнулося мого тіла. Липкі, мов жаб'ячі лапи, долоні лягли на горло, обручем здавили шию.

— Ча… ча… ча! — намагавсь я й не міг вимовити імені підступної людинориби.

Напад мене приголомшив. Я — чого лукавити! — злякавсь і розгубився. Та спрацював інстинкт самозбереження. Я переборов розгубленість і пішов у наступ. Хоч як гидко було торкатися холодного тіла, схопив-таки людинорибу на оберемок і з усієї сили притиснув до себе.

Обійми мої — міцні. Долоні-ласти на шиї, відчув, розслабились, і я нарешті ковтнув повітря.

Та істота і не збиралася здаватись: застосувавши прийом карате, вона зробила мені підніжку — ми, сплівшись, покотилися на брилу.

Людинориба опинилася внизу, я сидів на ній верхи. Схопивши вище зап'ястя її крижані руки, колінами притискав тіло до брили.

Сніп світла ковзав по кущах, наносячи на них світлі кружала. До нас він не діставав, але з листя сюди падав смарагдовий відсвіт, і було видно як удень.

Я впритул розглядав ненависну істоту, бачив страдницькі, панічно налякані очі, бліде, ніби злиняле, обличчя.

Заніс було руку, щоб ударити по голові, та враз почув:

— Не вбивай мене, дон ті…

— Гаразд, тхан мен, [1] — з іронією відповів я.

Очі людинориби наповнилися слізьми, і я з жалю відмовився од свого наміру.

— Ти знаєш мою мову?! — схлипуючи, спитала. — Ти — теж в'єтнамець? Нас нацькували один на одного. Розумієш це?

— Я-то розумію, а от ти — ні. Інакше навіщо було нападати? Варвар! — сердито додав я.

— Варвар… — ніби роздумуючи і не погоджуючись із тим, що я сказав, тихо повторила людинориба.

— А як же інакше тебе назвати?

— Називай, як хочеш, тільки знай: я не винуватий.

— Не винуватий! — уїдливо докинув я. — Так хто ж тоді відповідає за твої вчинки?

Людинориба мовчала. Потім, боязко озираючись, мовила:

— Якщо ти мене не викажеш, я розповім тобі все.

— Слухаю, слухаю, — згодивсь я.

І людинориба розповіла. Оповідь ту я переповім трохи пізніше, а зараз, аби вас не стомлювати, скажу лиш, як розгорнулися події.