Карафуто
Шрифт:
В інших клітках бігали білі пацюки й морські свинки, але найбільше було кролів. Білі, сірі, чорні — вони рухливою зграєю сповнювали величезні клітки.
У невеличких приміщеннях сиділи самітно кролі й собаки, відокремлені від інших. На цих самітників сумне було дивитися. Були вони нерухомі, настовбурчені, очі в них утратили свій блиск, були каламутні, напівзаплющені. Володя помітив, що в деяких з цих хворих тварин навіть шерсть набрала якогось зловісного зеленкуватого кольору, наче була оббризкана отруйною рідиною.
Юнак догадався, що це — віварій. З цієї кімнати тварини потрапляють під ножі вчених-дослідників. І ті відокремлені кролі та напівживі пси вже, безперечно, побували на столі хірурга,
Та ні, зовсім ні. Якого хірурга? Володі стало навіть досадно на свою недогадливість. Хірург тут ні до чого. Тварини призначені в жертву смертоносному газові! Ні цих істотах японські професори випробовують якість винайдених у лабораторії нових отруйних газів!
І враз стало зрозумілим, чого позеленіла шерсть у деяких собак, чого вони повільно конають у клітках.
До юнака підійшов один з робітників.
— Ти недавно тут? — запитав. — Я тебе вперше бачу, а знаю всіх.
— Я помічник пана професора Аюгави, — відповів Володя.
Робітник мовчки пішов до кліток. Володя бачив, як він енергійно підхоплював вилами сире м'ясо з кошика і кидав його псам.
Людина в білому халаті несподівано зайшла до віварій. Це був дуже блідий японець середнього віку, сліпий на одно око.
Хто ти? — спитав він у Володі.
Помічник пана професора Аюгави.
Японець шанобливо вклонився юнакові і підійшов до клітки, в якій нерухомо сидів великий худий пес.
— Номер сто сорок другий досі не здох? — здивовано запитав він, записуючи щось у книжечку.
Взявши вила в робітника, він просунув їх крізь грати й штовхнув пса. Той звалився на бік, але й далі лежав нерухомо, тільки очі його блимали й сльозоточили.
— Дивний випадок, вартий уваги, — промовив японець в халаті, зиркаючи єдиним своїм оком на Володю. — Три дні тварина в стані правця, але живе…
Від смороду юнака занудило. Він хутко вийшов з віварія і незабаром опинився на подвір'ї.
Освітлений електричними ліхтарями зовсім недалеко височів паркан. Зверху на ньому густо стриміли гвіздки й звивався колючий дріт.
Юнак підійшов ближче. Тепер він остаточно переконався, що перелізти без драбини цей височезний паркан неможливо. Для втечі треба шукати інших шляхів, треба побудувати інший план.
Несподівано майнула думка про підкоп. Чому, справді, не спробувати підкопатися під паркан?
Аж дух забило від хвилювання. Справді — підкоп! Звичайно, це зв'язано з великою небезпекою, — але яка втеча буває безпечною? Треба рискувати.
Зупиняло те, що на підкоп потрібно багато часу. Треба спочатку знайти більш-менш тихе місце, де можна було б копати. Треба, нарешті, добре вивчити, де пости вартових.
— Відійди далі! — раптом пролунав за спиною покрик вартового. З іншого боку наближався другий вартовий солдат.
Не лишалось нічого іншого, як виконати наказ.
Юнак відійшов до будинку і, удаючи, що милується зоряним небом, почав стежити за вартовими. Їх було двоє. Вони ходили кожний на своїй дільниці вздовж паркана.
Володя зітхнув. Виявляється, що підкоп — це тільки фантазія. Адже вартові навіть близько не підпустять нікого до паркана.
Проте надія не залишала юнака. Плани втечі, мов навмисне, виникали один від одного фантастичніші. Уявлявся величезний аеростат, учепившись за який, можна піднестися в повітря. План зовсім непоганий, але не вистачало саме такої дрібниці, як аеростат.
Уявлялось, нарешті, як він, Володя, переодягтись у форму коменданта, сміливо йде до вартових і наказує їм розчинити ворота. Або — ще краще: Володя кидає гранату, вона вибухає, і ось уже в паркані зяє величезна дірка.
Тільки пізно вночі повернувся юнак у комірчину. Стомлений, він заснув швидко й міцно.
ЛАБОРАТОРІЯ
Володю розбудив Фудзіта.
— Вас давно чекає пан професор Аюгава, — сказав він. — Дозвольте нагадати, що ви — його помічник. Пан професор уже в своїй лабораторії, куди ми зараз підемо.
По дорозі комендант несподівано запитав:
— Як вам подобається наш віварій?
«Звідки він знає, що я там був?» майнуло у Володі.
— Зовсім непоганий, — відповів юнак. — Шкода тільки тварин, які страждають…
— Тварин?
Дивний вираз з'явився на обличчі коменданта: і холодна жорстокість, і саркастична усмішка, і ще щось, чого ніяк не міг розгадати в ту мить Володя.
— Тварин? — повторив Фудзіта. — Ми не зупиняємось навіть перед стражданнями людей, коли цього вимагає зміцнення могутності Японії і слави нашого імператора.
Слідом за комендантом Володя зійшов на другий поверх.
— Ось лабораторія, — сказав Фудзіта, зупиняючись перед дверима, оббитими чорною шкірою. — Чи ви добре запам'ятали дорогу? Маю надію, що ви пробачите мені це запитання, але я мусив запитати, бо з завтрашнього дня ви повинні з'являтися сюди без провідника. Дозвольте дати вам перепустку на вільний вхід до лабораторії.
Комендант простяг Володі папірець.
— Прошу, пане Хабаров, візьміть. І ще одно невеличке запитання, яке не відбере багато часу. Як вам сподобався Лі Фун?
— Я не знаю ніякого Лі Фуна.
— Користуюся з нагоди пояснити вам, що мова йде про вартового, з яким ви вчора вночі розмовляли. У нього китайське ім'я.
— Звідки ви знаєте про це? — не витримав Володя.
— Дозвольте зауважити, що коли відповідають запитанням на запитання, то це, маю тверде переконання, дуже заплутує справу і ніколи не йде, беру на себе сміливість запевнити вас у цьому, на користь співбесідникам.