Чтение онлайн

– Я повертаюся, – повідомила Софі, і її голос луною озвався на сходах.

– До «Мони Лізи»? – здригнувся Ленґдон. – Прямо зараз?

Софі усвідомлювала, що ризикує.

– Мене не підозрюють у вбивстві. Тому я не можу втратити цей шанс. Я маю зрозуміти, що дідусь намагався сказати мені.

– А як же посольство США?

Софі почувалася винною, що змусила Ленґдона тікати, а тепер кидає його, але не бачила іншого виходу. Вона вказала йому на металеві двері внизу.

– Виходьте через ці двері та тримайтесь освітлених вказівників, вони виведуть вас до турнікету, через який ви зможете спокійно вийти. – Вона простягла Ленґдону ключі від машини. – Мій червоний «смарт» припарковано на службовій стоянці. Ви знаєте, як доїхати звідси до вашого посольства?

Ленґдон кивнув, дивлячись на ключі у своїй руці.

– Послухайте, – сказала Софі, стишуючи голос, – я думаю, дідусь залишив мені повідомлення через «Мону Лізу», щось на кшталт ключа, про того, хто вбив його. Або чому мені загрожує небезпека. «Або що сталося з моєю родиною». Я маю піти й подивитись.

– Але, якщо він хотів попередити вас про небезпеку, чому він перед смертю просто не написав це на підлозі? Навіщо ця складна гра в слова?

– Дідусь намагався про щось повідомити мене, я не знаю, про що саме, але він напевне не хотів, щоб про це довідався іще хтось. Навіть поліція. Як би дивно це не звучало, я думаю, він хотів, щоб я підійшла до «Мони Лізи» раніше, ніж будь-хто.

– Я піду з вами.

– Ні! Ми не знаємо, як довго у Великій галереї нікого не буде! Ви маєте йти звідси, – вона підбадьорливо всміхнулася йому. – Побачимося в посольстві, містере Ленґдон!

Ленґдон здавався незадоволеним.

– Ми побачимось лише за однієї умови, – твердо відповів він, і Софі приголомшено глянула на нього.

– За якої?

– За тієї, що ви більше не звертатиметесь до мене «містер Ленґдон».

Софі побачила, як на обличчі Ленґдона з’являється усмішка, і сама усміхнулася йому у відповідь.

– Щасти вам, Роберте.

Коли Ленґдон спустився сходами до самого низу, його ніздрі безпомильно вловили запах лляної олії та гіпсового пилу. Перед ним булі освітлені літери SORTIE/EXIT і стрілка, яка вела в довгий коридор.

Майстерна анаграма Соньєра так і стояла перед очима Ленґдона, і він усе думав, що ж Софі знайде в «Мони Лізи» і чи знайде там щось? Здається, вона була переконана, що дід наказував їй ще раз підійти до славетної картини. Це було дуже схоже на правду, але Ленґдона почало мучити одне питання.

P. S. Знайти Роберта Ленґдона.

Соньєр написав його ім’я на підлозі, наказуючи Софі знайти його. Навіщо? Щоб він всього-на-всього допоміг їй розгадати анаграму? Це мало ймовірно. Зрештою, в Соньєра не було підстав вважати, ніби Ленґдон має особливий хист до анаграм.

Софі мала сама розгадати анаграму. Ленґдон раптом, як ніколи раніше, відчув свою впевненість у цьому, і цей висновок не зовсім узгоджувався з діями Соньєра.

«Чому я? – гадав він, ідучи до виходу. – Що таке важливе для Соньєра я знаю?»

І раптом завмер на місці, вражений. Його очі розширилися, він похапцем витяг роздруківку з кишені. І ще раз глянув на послання Соньєра.

P. S. Знайти Роберта Ленґдона.

Він зосередився на двох літерах:

P. S.

І цієї миті відчув, як суміш символів, яку утворив Соньєр, набула гранично ясного змісту. У його мозку наче спалахнула блискавка: він миттєво зв’язав між собою все, що знав з історії символів. І те, що зробив сьогодні Жак Соньєр, знайшло цілком логічне пояснення.

Ленґдон гарячково намагався осмислити наслідки свого відкриття. Похитуючись, він дививсвся туди, звідки щойно прийшов.

«Чи є ще час?»

А втім, не має значення.

Не вагаючись, він щодуху побіг назад до сходів.

Захекана Софі стояла перед дерев’яними дверима кімнати, яка була мешканням «Мони Лізи». Перш ніж увійти, вона кинула погляд туди, де за двадцять ярдів лежало тіло дідуся, освітлене переносною лампою.

Її охопило каяття, глибокий сум прийшов разом із почуттям вини. Скільки разів за останні десять років дідусь озивався до неї, а Софі лишала його листи й бандеролі нерозпечатаними, уривала всі його спроби зустрітися. «Він брехав мені! Він причетний до жахливих таємниць! То що мені робити?»

А тепер дідусь мертвий і розмовляє з нею з того світу.

«Мона Ліза».

Вона штовхнула величезні дерев’яні двері, ті відчинилися навстіж. Якусь мить Софі стояла на порозі, оглядаючи велике квадратне приміщення. Його також заливало тьмяне червоне світло.

Ще до того, як увійти сюди, Софі розуміла, що їй потрібно ще дещо: «чорне світло». Бо якби дідусь щось написав для неї тут, то напевне зробив би це невидимим чорнилом.

Зібравшись із духом, вона повернулася до добре освітленого місця злочину. Вона не могла дивитись на мертве тіло дідуся і зосередилась на предметах поряд. Знайшовши маленький ультрафіолетовий ліхтарик, поклала його до кишені светра і заквапилась назад по коридору. Аж тут перед нею в червонавій імлі виросла примарна постать. Софі відскочила назад.

– Ось ви де, – пролунав хрипкий шепіт Ленґдона, а його постать чітко вималювалась прямо перед нею.

Вона відчула полегшення, яке, одначе, тут же минуло.

– Роберте, я сказала вам іти звідси! Якщо Фаш…

– Де ви були?

– Я маю підсвітити ультрафіолетовим промінням, – прошепотіла вона, показуючи ліхтарик, – якщо дідусь таки залишив мені якесь послання…

– Софі, послухайте, – Ленґдон перевів дух, і його сині очі рішуче глянули на неї. – Ці літери, P. S., вони ні з чим у вас не пов’язані? Ніякою мірою?