Чтение онлайн

Софі глибоко зітхнула й повела далі.

– Дідусь зателефонував мені сьогодні вдень і сказав, що він і я у великій небезпеці. Ви щось тут можете пояснити?

У синіх очах Ленґдона відбилося занепокоєння.

– Ні, але зважаючи на те, що сталося…

Софі кивнула. Після подій цієї ночі вона була б цілковитою дурепою, якби не злякалася. Відчувши задуху, вона підійшла до маленького дзеркального віконця в дальньому кінці вбиральні й мовчки визирнула крізь сітку дротів сигналізації, прикріплену до скла. Було доволі високо, не менше сорока футів. Дорога внизу з боку майдану де Каррузель мало не впритул наближалась до будівлі. Софі могла побачити, що, попри пізній час, рух транспорту був інтенсивний і вантажівки стояли на світлофорі, чекаючи дозволу їхати.

– Не знаю, що й сказати, – мовив Ленґдон, стаючи в неї за спиною. – Мені шкода, але я нічим не можу допомогти.

Софі обернулась від вікна, відчувши в глибокому голосі Ленґдона щирий жаль. Незважаючи на халепу, в яку втрапив сам, він прагнув допомогти їй. Як дешифрувальниця вона заробляла собі на життя тим, що шукала зміст у начебто безглуздих даних, і сьогодні вона таки розгадала, що Роберт Ленґдон – свідомо чи несвідомо – в якийсь спосіб володів украй потрібною їй інформацією. «Принцесо Софі, знайди Роберта Ленґдона». Ось так прямо її дід звернувся до неї. Їй потрібно обговорити з Ленґдоном багато чого. Багато чого обміркувати, щоб розгадати її таємницю.

Не відводячи очей від нього, вона сказала:

– Безу Фаш будь-якої миті може заарештувати вас. Я можу без проблем вийти з музею. Але ми маємо діяти разом.

Очі Ленґдона розширились.

– Ви хочете, щоб я втік?

– Зараз це для вас буде найрозумніше. Можна провести у в’язниці багато тижнів, чекаючи, поки французька поліція та посольство США домовлятимуться, які суди розглядатимуть ваш випадок. А можна піти звідси до вашого посольства, і ваш уряд має захистити вас, а ми з вами тим часом доведемо, що ви не причетні до цього вбивства.

Однак було видно, що Ленґдона це зовсім не переконало.

– Але ж у Фаша на кожному виході озброєні охоронці! І якщо ми втечемо і нас усе-таки не підстрелять, ми цією втечею підтвердимо, ніби я винний. Ви маєте заявити, що послання на підлозі – для вас і що моє ім’я там – ще не звинувачення.

– Я зроблю це, – швидко відповіла Софі, – але вже після того, як ви будете в безпеці у посольстві США. Воно лише за якусь милю звідси, і мою машину припарковано прямо біля музею. Невідомо, як діятиме Фаш. Ви ж бачите? Він зробив зараз усе, щоб довести, що ви винні. Єдина причина, чому він не заарештував вас, – він сподівається, що ви скажете або зробите щось таке, що зміцнить його позиції.

– Цілком правильно! Наприклад, я втечу.

Софі зітхнула. Визирнувши з вікна, вона побачила внизу бруківку. Якщо Ленґдон стрибатиме з такої висоти, то поламає обидві ноги. У кращому разі.

Одначе вона прийняла рішення.

Роберт Ленґдон таки втече з Лувру, хоче він цього чи ні.

– Де Ленґдон? – спитав Фаш.

– Усе ще в туалеті, мсьє, – відповів лейтенант Колле.

Фаш гмикнув.

– Хай посидить там, – сказав він, глянувши на червону цятку за плечем Колле. Об’єкту стеження, загалом, має надаватися максимальна свобода, щоб приспати його відчуття небезпеки. Ленґдон мав поводитися так, як йому комфортно. Одначе він там майже десять хвилин.

«А це задовго».

– Капітане, – звернувся до нього один з агентів, – гадаю, вам самому варто було б відповісти на цей дзвінок.

– Хто це? – спитав Фаш.

Агент нахмурився.

– Директор департаменту дешифрування.

– То що?

– Це стосується Софі Неве, мсьє. Тут не все гаразд…

За кілька хвилин Фаш закінчив розмову і, підійшовши до Колле, наказав йому додзвонитися до агента Неве. Коли той не зміг зв’язатися з нею, Фаш почав метатися по кабінету.

– Що значить не відповідає? Ви ж телефонуєте на мобільний? Я знаю, він при ній.

– Може, в неї сіла батарейка. Або не чує дзвінка. А що хотіли в дешифрувальному? – насмілився спитати лейтенант.

Фаш обернувся.

– Сказати, що вони не знайшли ніяких посилань щодо драконового диявола і кульгавих святих. А також вони хотіли сказати нам, що ідентифікували прогресію Фібоначчі, але підозрюють, що тут у неї не вкладено ніякого особливого змісту.

– Але ж вони вже послали до нас агента Неве, щоб вона нам це повідомила, – здивувався Колле.

Фаш похитав головою.

– Вони не посилали агента Неве.

– Що?

– Як каже завідувач, він викликав увесь відділ прийти і глянути на зображення, які я йому надіслав, і коли прийшла агент Неве, вона кинула погляд на фотографії Соньєра і на код та пішла з офісу, не сказавши ні слова. Завідувач сказав, що його не здивувала її поведінка, бо, певна річ, вона була засмучена.

– Засмучена? Чого б це?

Фаш помовчав хвилину.

– Я не знав цього і, здається, завідувач відділу так само, поки один співробітник не повідомив йому, що Софі Неве є, очевидно, онукою Жака Соньєра.

Вони не встигли обміркувати цієї новини, бо в темряві порожнього музею заревів сигнал тривоги.

– Велика галерея, – закричав один із агентів, – чоловічий туалет!

Розбито вікно в чоловічому туалеті?

Фаш підбіг до Колле.

– Де Ленґдон?

– Усе ще в туалеті, – Колле вказав на миготіння червоної цятки на екрані його ноутбука, – але ж, Боже мій! – вигукнув він, втупившись очима в екран. – Розбите вікно в чоловічому туалеті? Ленґдон іде до підвіконня!

Фаш зірвався з місця. Вихопивши револьвера з кобури, капітан вилетів з кабінету.

Колле бачив на екрані, що мерехтлива точка дісталася до підвіконня, а потім вчинила щось абсолютно неочікуване. Точка опинилася за межами будівлі.

– Ісусе! – він звівся на ноги. Порухавши мишкою, Колле відкалібрував програму стеження. Збільшивши масштаб, він міг бачити точне розташування сигналу.

Той завмер у центрі майдану Каррузель. І більше не рухався.

Ленґдон вистрибнув!