Чтение онлайн

Нгала не встиг позбутися наслідків багатогодинної втоми, отож я підбіг до Джіма перший, швидко перевернув його на спину. І тут же відсахнувся, бо його очі, котрі знову стали сірими, дивились на мене невблаганно суворо, наче викрикували нещадне звинувачення.

— Це не я…

Однак я не договорив. Ще не вимовивши цих трьох слів, вирваних у мене жахом, я збагнув, що з такою скляною нерухомістю можуть дивитися тільки очі мертвого. Я обернувся до Нгали і сказав:

— Закрий йому очі.

Ні за що на світі не хотів би я ще раз прочитати в них це німе звинувачення!

— Я казати, казати…

Все знову набуло звичного вигляду. Я згадав, що Джім з’їв майже весь гриб, а раз так, то ці картини мали подіяти на нього з більшою силою, ніж на мене, що він, можливо, навіть міг розрізняти слова, знущання, благання, яких я не чув. Може, він не зазнав тієї рятівної слабості, котра змусила мене заплющити очі, щоб вирватися з цього жорстокого світу, який воскрес, аби мучити нас. Я надто добре знав і його самого, і його переконання, я розумів, наскільки вразило його це жахливе руйнування міста, а головне — трагічна неможливість втрутитись. А може, він теж помітив неймовірну схожість зі мною головного героя драми, що відбулася перед нами? Легенди про мого прадіда Ноя склали частину фольклору Джорджії… Скільки суворості було в непорушному погляді Джіма! Швидше за все, він помер від болю й ненависті…

— Що бачити біла людина? — допитувався Нгала. — Що прогнати життя людини лнага?

Важкі повіки назавжди сховали Джімові очі.

— Та нічого, — швидко сказав я. — Як і я, він бачив тільки тіні. Але у нього хворе серце. Бідолашний Джім!

Останні слова я додав тому, що побачив повні сліз очі чорношкірого — моя надмірна байдужість могла б його здивувати. Проте вже багато, багато років я не відчував себе таким вільним. Ставало жарко, і голод нагадав про себе.

Всесвітня Дослідницька Рада доручила мені завдання, котре аж ніяк не викликало мого захвату: ішлося про те, щоб від імені цього найавторитетнішого грегіуму заборонити професорові Деменсу продовжувати його досліди з автогонами.

Певна річ, йому могли б повідомити про це рішення й відеофоном, якби… От у тім-то й річ, якби!.. З цього, власне, все й почалося. Жоден засіб зв’язку не годився — Деменс був недосяжний. Він не відповідав на виклики. Ніхто не знав, що з ним сталося і взагалі, чи він ще живий.

Думка про те, що з професором скоїлось щось лихе, мала під собою певні підстави. Віднедавна про самого Деменса та про його експеримент, якому він з затятістю маніака присвятив усе своє життя, поширювались дуже дивні чутки. Подейкували, ніби в резервації Деменсії, котру він сам обрав для своєї роботи, діються неймовірні речі, казали, що навколишнім мешканцям просвіту нема від бродячих автогонів і ще казна-що.

Саме тому й довелося мені вирушити в Деменсію, і тепер ми летіли на невеликій висоті над західноавстралійським узбережжям.

Політ на гравітоплані — то справді ні з чим не порівнянна насолода. Гравітаційний літак мчав уперед беззвучно, ніякі пориви вітру йому не страшні, він плавно ширяв у височині, піднімався й опускався, ніби хмаринка в тихому літньому небі.

Під палючим промінням сонця простягався в глиб суходолу скреб — дикі зарості акації та евкаліптів. Де-не-де поміж заростів виднілися пересохлі русла річок. Куди не кинь оком — ніде жодної живої істоти, — ні людини, ні звіра.

Зненацька посеред цього припалого пилюкою живого зеленого килима виріс кряж вапнякових скель. Здалеку він скидався на величезну купу білих кісток.

Та ось серед сухого чагарника забовваніла приземкувата напівзруйнована будівля. Земля навколо неї була густо всіяна уламками. Невже це все, що залишилося від Деменсії?

Далі, на південь, на березі річки, заяскріла велика іржаво-брунатна пляма. Це бокситові копальні, єдине, крім Деменсії, на багато миль навкруги місце, де живуть люди. Я попросив посадити гравітоплан саме сюди.

Тільки-но літак приземлився, як до нас щодуху підбіг якийсь чоловік.

— Чого вам тут треба? — налетів він на мене. — Може, ви ще привезли цих диявольських почвар?

Вираз мого обличчя, певно, ясно свідчив, що він звернувся не за адресою. Отож мій співрозмовник одразу перемінив тон.

— Я тут головний інженер, — сказав він. — Даруйте за різкість. Але я вже по самісіньку зав’язку ситий цими потворами. З мене досить!

— Саме тому я й прилетів сюди, — відповів я. — Моє прізвище Гуман, я уповноважений Всесвітньої Дослідницької Ради. Розкажіть до пуття, що тут діється.

— Тут діються просто неймовірні речі. — Інженер витер спітніле чоло. Було тридцять градусів за Цельсіем у затінку. — Спершу ми не дуже відчували сусідство цього навіженого професора з його експериментом. Та кілька тижнів тому тут з’явилися оті… оті авто…

— Автогони. Це кібери першого порядку.

— Нехай і так. Коротше кажучи, вони з’явилися поблизу копалень і почали никати по всіх усюдах. Це мене вже не влаштовувало. Одного ранку я помітив, що бракує трьох сервороботів. Наступної ночі зникло ще п’ять. І почалося. На копальнях працювало двісті службових роботів. Це спеціально запрограмовані, надзвичайно надійні автомати. За останній час я позбувся п’ятдесяти. Все подальше виробництво — під загрозою зриву. Мені не хочуть більше давати поповнення.

— А що ж усе-таки сталося з цими п’ятдесятьма? Їх переманили?

— Та де там! Оті проклятущі мацапури з Деменсії викрали їх, порозколювали на горіхи й повитягали все, що їм було потрібно. Терпець мені зрештою ввірвався. Кінець кінцем нехай той проклятий Деменс тримає своїх автогонів на припоні. Крім того, він має відшкодувати нам збитки. Але люди, яких я послав туди, не дійшли до Деменса. Ті потвори перейняли їх. Отож мені нічого іншого не лишалося, як удатися до самооборони. Ми підстерегли банду і з ходу обстріляли її з нейтринних пістолетів. Ви гадаєте, ми впоралися з ними? Аж ніяк! Навпаки, ті харцизяки стали ще агресивніші, і ми програли бій. Адже в них реакція швидша, ніж у людей… З того часу ми побоюємось за свою безпеку. Одного з нас ці потвори хотіли вже розпатрати як робота. Біда та й годі, скажу я вам! Ви ж знаєте, що збереження життя кожної людини, кожної живої істоти — це найвища заповідь. Але ота почвара може просто не звернути уваги на таку дрібничку. Ні, я цього так не залишу! Деменс відповість мені за все!