Чтение онлайн

Інженер справляв враження запальної людини, здатної до перебільшень. Проте в розбійницьких наскоках автогонів сумніву не було. Очевидно, вся річ тут у тому, що під час програмування було припущено якоїсь помилки,

— Невже навіть після цих інцидентів Деменс не подавав ніяких ознак життя? — спитав я.

— Жодного разу, — запевнив інженер. — А ви вважаєте, що він і досі ще там, нагорі? Здається, власні витвори загнали вашого професора казна-куди. І тут нема чого дивуватися після всього, що ми тут пережили.

Я пригадав сплюндрований дім на вершині гірського пасма, і мене пойняло передчуття біди.

— Ми подбаємо про Деменса, — сказав я, — і простежимо, щоб автогони не завдавали вам більше шкоди.

— То ви справді збираєтесь у Деменсію?

— Звичайно. Саме це мені й доручено.

Гравітоплан легко одірвався від землі і взяв курс на північ. Треба було ще раз облетіти резервацію, щоб розшукати притулок професора. Я не думав, що він залишився серед руїн, і хотів наштовхнутися на нього, уникнувши зустрічі з бродячими автогонами. Якщо вже вони нападали на звичайних роботів, то можна не сумніватися, що їх зацікавить і наш гравітоплан. А це аж ніяк не входило в мої плани.

Отже, в мене були всі підстави для турботи, і не тільки після розмови з інженером. Я надто добре знав Іліфоруса Деменса. Ми не раз запекло сперечалися з ним. Він мав три звання доктора і жодного гоноріс кауза. Почавши свою наукову кар’єру як фізіолог, Деменс став згодом інженером-механіком, потім закінчив факультет кібернетики. Безперечно, він був розумний чоловік, але якийсь дивний, і цілком перебував у полоні ідей, характерних для так званих механістів. їхні уявлення про світ надрозумних роботів просто абсурдні. Механісти вважали, що людина лише тимчасово є найвищою формою живої матерії і сама, як біологічний автомат, згідно з незмінними законами еволюції, створить світ ідеальних машин, щоб потім зникнути як різновид роду. Хибний, позбавлений будь-якого глузду й небезпечний висновок, проти якого я, де тільки міг, рішуче виступав. І, може, саме мої суперечки з Деменсом спонукали його до втілення в життя своїх ризикованих задумів.

Одного чудового дня він зник. Ніхто не знав куди. А я одразу висловив припущення, що старий упертюх, очевидно, має намір довести справедливість своєї теорії, не думаючи про те, що цим завдасть, можливо, хтозна-якого клопоту і нам, і собі самому. Коли до нас почали доходити чутки про його експеримент, я рекомендував Дослідницькій Раді одразу ж втрутитися в цю справу. Але там послалися на свободу науки й вирішили зачекати.

…Наш гравітоплан ширяв над Деменсією. Ми силкувалися розгледіти автогонів, але все було марно. Деменса теж ніде не було видно. Ми довго кружляли над напівзруйнованим будинком. Ані найменшої ознаки життя. Вигляд цієї пустки гнітив мене, і я все ще не наважувався приземлитися, боячись потрапити в пастку. Автогони як високорозвинені кібери здатні на будь-які хитрощі, аби тільки захопити гаданого ворога. Але де міг бути Деменс? Невже він справді покинув територію експерименту? Це просто неймовірно. Деменс не з тих людей, які відмовляються від задуманого, спиняючись на півдорозі.

Наш літак спустився ще нижче. Сонце вже хилилося до обрію, тіні довшали. Конче треба було розшукати Деменса до сутінок, бо привертати увагу автогонів світлом прожектора було б не тільки нерозумно, а й небезпечно. Під нами, збільшуючись у розмірах, пропливала пласка вершина скелі з прямовисними крутими стінками. Ми вже не раз пролітали над цим місцем, але не так низько. Раптом ми помітили чоловіка, що збуджено подавав нам якісь знаки. Це міг бути тільки Деменс. На вершині вистачало місця для посадки. Коли ми сіли, Деменс, похитуючись, рушив до гравітоплана. Він ніколи не був показним і статурним чоловіком, але зараз скидався на геть підупалого й змарнілого дідугана. Вигоріле скуйовджене волосся звисало на страшенно схудле обличчя, пошарпаний брудний костюм своїм кольором майже не відрізнявся від вапняку. Під розхристаною сорочкою видно було натягнуту на ребрах засмаглу шкіру. Незмінним залишився тільки фанатичний блиск його очей, який ледь потьмянів тої миті, коли він побачив мене, свого давнього супротивника. Він не привітав нас, як своїх рятівників, словами радості й подяки, чого, здається, слід було чекати в його становищі, а натомість вигукнув тріумфуючи:

— Експеримент удався, Гумане!

— Мені теж так здалося, — відповів я стримано. — А де ви, власне, живете?

Він кивнув на плоску заглибину в скелі. Там було влаштовано з кількох верств мулького хмизу щось на зразок постелі, над якою височів піддашок від сонця, споруджений з брезенту й колючих гілок.

— Авжеж, дорогий мій, усе відбулося саме так, як я й передбачав. Я розкажу вам про хід експерименту з самого початку. Але перед тим одне запитання: чи нема у вас часом чого-небудь їстівного?

Я запросив його до кабіни й почав пригощати тим, чим була багата наша бортова кухня. Він ковтав усе підряд, зовсім забувши про необхідність пережовувати їжу. Я терпляче чекав.

— Коли ви востаннє їли що-небудь істотне, Деменсе?

— Вісім днів тому. — Він витер губи долонею. — А потім тільки жував кору евкаліптів. Знаєте, це надовго заглушує голод. На щастя, в мене ще було трохи питної води.

— А чим би закінчився для вас оцей ваш грандіозний експеримент, якби ми не прилетіли?

Деменсові очі спалахнули колишнім вогнем.

— Ви знову хочете сперечатися! Це буде нечесна гра. Зараз я не в найкращій формі.

Я добре бачив, що спокій його удаваний, що сам він пойнятий страхом, навіть панічним жахом.

— Облишмо цю комедію, Деменсе, — сказав я. — Стан ваших справ ясний для всіх.

Професор відсунув убік недоїдки.

— А що? Я задоволений.

— Задоволені, що довели неминучість загибелі як Іліфоруса Деменса зокрема, так і гомо сапієнс загалом?

— Так, якщо хочете. Мої автогони завдали мені цілковитої поразки. Якби ви не прилетіли сюди, не розшукали мене, то я мав би альтернативу: або померти з голоду на цій скелі або до кінця свого життя підкорятися автогонам. І якщо вони захоплять ваш чудесний гравітоплан, ви опинитесь у тій самій пастці, що й я.

— Незбагненно! Очевидно, причина всього — якась помилка в контактах.

— Еге, в контактах! — ущипливо мовив Деменс і засміявся. — Ви міркуєте, як дилетант, Гумане! Ні, тут ланцюгова реакція, яка, бувши вивільнена одного чудового дня, вже не піддається стримуванню.

— Скільки автогонів у вашій резервації?

— Близько сорока.

— Вам би годилося знати точну кількість.

— Я втратив контроль над ними. Вони репродукують самі себе надзвичайно швидко. Це вже в них друге покоління.

— Коли ж це сталося? Адже ви тільки півроку живете в Деменсії…

— Проте це саме так. Я прийшов сюди з тридцятьма сервоавтоматами і з їхньою допомогою збудував лабораторію.

— Оті руїни?

— Ваша правда. Зараз усе зруйновано вщент. Поблизу лабораторії було влаштовано склад. Я зберігав там багато сировини, окремі вузли й заготовки. Великі запаси матеріалів були напоготові за океаном. Я ще не знав, коли саме та й взагалі не знав, чи використовуватиму ті резерви. Мій план був гнучкий, розрахований на всілякі несподіванки.