Чтение онлайн

…Через кілька годин ми знову приземлилися на скелі професора. Деменс дивився на мене, мов на примару.

— Ви живі, Гумане?

— Не заперечу цього.

— А що з автогонами?

— Усе гаразд. — І я розповів професорові про свою зустріч з Антеєм Другим. — Автогони породжені вами. Вони — втілення вашої нав’язливої ідеї про загибель людства. Потвори, які не знали нічого, крім принципу самоствердження, стали розумнішими за свого творця і, таким чином, упали в суперечність із самими собою. Механізми нагромадження досвіду були цілком закупорені. Я зі своїми супутниками, — кількома колегами з філософського інституту, одразу ж перепрограмував автогонів.

— І нова основна програма…

— …звучить так: “Я служу!” Як і належить автоматам.

— Ви гадаєте, що це допоможе? — недовірливо спитав Деменс.

— Уже допомогло.

Я підвів його до краю скелі, звідки можна було бачити всю територію перед лабораторією. Там кипіла робота: автогони розчищали руїни.

— Куди ж би нам піти? — задумливо мовив Том, підгилюючи ногою суху грудку.

— Як, Томе? — на обличчі в шестирічної Мері проступив подив. — Адже ми хотіли піти в казкову долину!

— Та він з тобою дратується, Мері! — Дев’ятирічний Дік на правах старшого брата спинив восьмирічного Тома. — Він навмисне!

— А-а… — Мері заспокоїлась і взяла Діка за руку.

Але його це не влаштовувало. Мері покірно перейшла в кінець їхньої короткої валки.

І діти мовчки подалися далі вересовим пустищем — клаптем похмурої, безлюдної північно-шотландської верховини, що простягалася до самого берега моря. На півдні купалося в лагідному світлі літнього ранку важке громаддя Бен-Мора. На півночі, немов блакитні очі з-під насуплених кам’яних брів, дивилися в небо маленькі озерця.

— А я бачу тата на вежі! — пролунав голосок Мері.

На гребені Бен-Мора стояла ажурна сталева вежа з радарною антеною, схожою на звернене догори величезне вухо.

— Він дає пеленг літакові з Сан-Франціско, що прибуває о дев’ятій п’ятнадцять, — діловито зауважив Том.

Уже хто-хто, а він знав усе про роботу станції наведення, яка першою за триста кілометрів на північ від Едінбурга зустрічала швидкі реактивні машини, що надходили з боку Атлантики.

— А ось і літак! — кивнув головою Дік.

Високо-високо в небесній блакиті почувся низький металевий звук, наче невидима рука торкнула басову струну, напнуту між небом і землею. Діти побачили, як у пустельній височині щось блиснуло. І відразу ж зникло — літак почав свій довгий спуск до Едінбурга.

— А в що ми будемо сьогодні гратися? — Мері нетерпляче смикала братів за рукави.

Хіба вони не бачили літаків? Та й день сьогодні особливий. Учителька, міс Герн, прикріплена до дітей на відлюдній станції, застудилася і звільнила їх від уроків. Мама наготувала їм удосталь бутербродів, і вони, щасливі, подалися на пустище, де був справжній дитячий рай.

Стародавній ландшафт зберіг для них і глухі затінки, і летючу імлу, і веселі сонячні галявинки. Таємничі видолинки, темні мочарі, прибиті вітром зарості… Одне слово, найкраще в світі місце для всіляких розваг: уяви себе розбійником, солдатом, мандрівником, феєю, гномом — ким завгодно, адже дитяча уява невичерпна!

Шотландські селяни-вівчарі здавна населяли цю гірську країну гномами, чарівними ковалями, духами й привидами. І досі в таких видолинках і на безмовних мочарах доживали свого віку останні тіні майже забутого, химерного казкового світу, яких бачило тільки дитяче око. Хіба не може бути, що ця ляклива куріпка — зачарований гном, охоронець золотого скарбу? Або карлик, що поспішає з тріснутим казанком до чарівного коваля?

Міста з його телебаченням і кіно діти з гори Бен-Мор майже не знали. Зате вони мали чутливу душу й багату уяву. Щодня вони просили маму розповісти їм казку, вона згадувала старовинні легенди північної верховини, і діти слухали ті казки в надвечір’я, коли велике багряне сонце ховалося за темні пустища, де вертався додому припізнілий старий пастух, відлюдькуватий і зашкарублий, наче закам’яніле дерево.

— Пограймося в чарівника Смарагдового міста, — сказав Том.

— Або в Чорного лицаря з Бонара, — запропонував Дік.

— У лицаря ми гралися вчора, — вколола їх Мері. — А позавчора гралися в королевича і трьох карликів із Кілпатріка!

— Ну то в що? — Том даремно намагався щось придумати.

— А я знаю, в що! — вигукнула Мері, і її блакитні очі радісно спалахнули.

Вони підійшли до гранітного горба з видолинками, які заросли вересом і в яких можна було сховатися від усього світу й зазнати найдивовижніших пригод. Із заходу насувалися величезні атлантичні хмари — наче казкові замки, позолочені сонцем. Високо в прозорому повітрі ширяв шуліка. Надлетів вітер, побавився коло них, наче грайливий цуцик, і полинув далі в гори.

— То скажи, як знаєш! — сердито крикнув Дік.

Про всяк випадок Мері відскочила від нього якнайдалі. Добре вона дошкулила хлопцям — вони завжди хваляться, а ось її таємниці не знають!

— Ох, якби ми жили в казкові часи! — Том заздрісно глянув на шуліку. — Коли насправді діялось те, що розповідається в казках! Чому тепер так не буває?

— Тому що не буває, — поважно відповів Дік. — Тепер самі тільки нудні літаки.

— І казки також! — врочисто вигукнула Мері. — Вчора, поки ви навчалися з міс Горн, я сама ходила в казкову долину! І побачила!

— Кого ти побачила?

Брати зупинилися. Вони знали, що Мері вміє вигадувати цікаві чарівні історії, і мліли з цікавості, але не давали цього взнаки.

— Вони прилетіли з неба! — Мері раділа: ось яка чудова в неї таємниця! — Прилетіли в казковому замку. Чи на білому чарівному коні. Чи на драконі, що дихає вогнем!

— Що за дурниці ти верзеш!

Дік сердито смикнув сестру за коси, і вона голосно зойкнула. Все-таки її слова зачепили хлопців. Вони зацікавлено поглядали на величний краєвид, на затінені видолинки, де в заростях високої папороті, коли вони починали гратися, по смарагдово-зеленому моху ходили гірські чарівники і рудий коваль із Лох-Шина.