Чтение онлайн

Дорога вирівнялась, і бігти стало легше. Кущі розступились, на короткий час показалися виднокіл і край бузкового моря. Потім стежка заглибилася в ліс – густий і вологий, повний пташиного цвірінчання, щебету, свисту. Хмарами носилися прозорі комахи на фіолетових крилах, у густому повітрі стояв низький дзвін. «Ого, – з повагою подумав Крокодил. – І справді, дике місце».

На повороті він кілька разів бачив лаву цілком – попереду й досі біг Айра, так буденно й ощадливо, що сумнівів не лишалося: цей може й день, і два чухрати вперед, не думаючи про воду й харчі. Чорнявий красень Полос-Над м'яко трюхикав слідом, за ним, мало не наступаючи на п'ятки один одному, бігли п'ятеро або шестеро дебелих парубків, потім велика прогалина в лаві – і червонощокий, рано засапаний підліток, який більшу частину сил пускав на те, щоб наздогнати. «Спорттабір, – пригадав Крокодил. – Військові збори. Не думав, що знов доведеться починати все спочатку, але досвід дає перевагу. Пограймо, діти, адже приз того вартий».

Він налаштувався на довгий, утомливий крос, але дорога раптово закінчилася. Спершу пішла вниз, потім із кам'янистої стала м'якою, трав'яною, потім обірвалася на круглій галявині посеред лісового табору. Віддалік виднілися посеред гілля курені, або навіси, або вігвами, куріли три або чотири вогнища, обкладені камінням; Айра зупинився й зачекав, доки підтягнеться колона.

Ні Крокодила, ні Тимор-Алка не пошанували навіть поглядом.

– Увага, це наша база. – 3 того, як Айра говорив, було зрозуміло, що дихання в нього нітрішки не збилось. – Попередня група цілком склала Пробу, сьогодні ввечері посвячення. Важливе питання: хто-небудь хоче пройти випробування без підготовки?

Полос-Над, вочевидь, був готовий до такого викруту і навіть сподівався його. Він одразу виступив наперед і завмер напоготові, один посеред галявини, з високо піднятою рукою. Після нетривкої розгубленості за ним ступили ще троє. Їхні руки простягайся до неба, майже цілком схованого кронами.

Айра вичекав ще секунд п'ять, потім кивнув:

– Добре. Ви, четверо, зі мною. Якщо складете – поїдете додому повними громадянами сьогодні, по півночі, зі старою групою. Якщо ні – залишитесь і будете складати з усіма. Решта: відпочиваємо, шукаємо собі житло та їжу. Щасти!

Він повернувся до всіх спиною, засмаглою й матовою від пилюки, й зник у лісі, тільки гілля хитнулося. Четверо самовпевнених парубків пішли слідом за ним. Стихли їхні кроки, і стало дуже тихо, лише у високості серед крон дзвеніла й солодко булькала пташина. «Вижила, – подумав Крокодил. – Дивно, що стільки пташок ще живуть у лісі, де голодним підліткам загадали самим добувати собі їжу!»

З'ясувалось, однак, що питання з харчами вирішити просто. За сто метрів від табору виявилася річка – невелика, але повновода. Особливий колір неба надавав річковій поверхні бузкуватого відтінку.

Підлітки – принаймні більшість – знали заздалегідь, чого від них вимагатимуть першого-таки дня. «У них, мабуть, ціла тематична спільнота в мережі, – думав Крокодил. – У якому таборі краще складати, який інструктор «ріже», який ні. Інша річ, що їм не дають змоги обрати табір й інструктора». Хай там як, а Крокодилові не дали: просто призначили час і місце збору.

Ріку знайшли моментально. Біля самого берега було мілко, дно піщане. Дехто зразу роздягнувся догола: ці м'язисті парубки напевно провели отроцтво не на дивані й навіть не за партою, а в місцевому аналогові тренажерної зали. Крокодил усівся на березі осторонь і став спостерігати.

Спритніші хлопці добували молюсків із дна, знаючи справу. Перед очима виникали компанії, швиденько розподілялись нові соціальні ролі, зав'язувалася дружба. У воді, не боячись натовпу, ходила риба – Крокодил зойкнув, уперше побачивши темну спину на тлі світлого піщаного дна. Найдрібніша з рибинок була з метр завдовжки й товста, наче окіст.

Ловити рибу голіруч, та ще й перед малолітками, він поки не був готовий, збирати мушлі, блискаючи голим задом, – теж. Від табору тим часом потягло димком; Крокодил устав, потягнувся і неквапно пішов через ліс до галявини.

Група скромніших підлітків оббирала гриби з цегляно-червоного стовбура – кожний гриб схожий був на окраєць хліба. Крокодил про всяк випадок відломив кусник і собі. Хлопчаки не стали їсти здобич сирою, а віднесли до вогню й, настромивши на гострі патички, взялися смажити над вогнищем. «Ще один ресурс», – подумав Крокодил.

Він потримав свій гриб над багаттям, намагаючись не спалити. Принюхавшись, відкусив шматочок, потримав у роті. Смак був овочевий, віддалено схожий на варену моркву – не делікатес, але з голодухи згодиться. Крокодил, зважившись, проковтнув; перший шматок «дикої» їжі впав у шлунок, і нічого страшного не сталося. «Принаймні битися за їжу в цьому літньому таборі не заведено», – вирішив Крокодил.

З ріки притягай тим часом спійману рибину. Тягай двоє голих парубків, один – за голову, другий – за хвіст, хоча рибина явно не була варта таких зусиль: приголомшена, вочевидь, каменем, вона була цілком байдужа до своєї подальшої долі. Безживну тушку кинули на траву біля вогнища й тільки тепер, обліплені лускою, схаменулися: жодних ножів, нічого, чим можна було б розчинити, випатрати, почистити. Вирішили запекти цілою у глині; Крокодил спостерігав.

З ним ніхто не починав розмову. Він і собі не розмовляв ні з ким. Зелений метис Тимор-Алк, теж геть самотній, підвівшись, обтрусив коліна й пішов у напрямку куренів на краю галявини – він досі був одягнений, сандалії не зняв, руки тримав глибоко в кишенях коротких штанів.

Крокодил подумав і теж пішов подивитися, де тут можна «знайти собі житло».

Усього куренів було три: два старі й один новий, зі свіжим ще листям на даху. «Уже перший дощ, – подумав Крокодил, – заллє такий «поросячий будиночок» за півгодини». Він зазирнув усередину; війнуло вільгістю, землею й потом. Мотузяні гамаки, прикріплені до вкопаних у землю стовпів, висіли в три яруси вздовж стін. Крім гамаків, жодних меблів не було до послуг.

Крокодил спохмурнів. У міграційному «готелі» він мешкав в окремому будинку з зеленою травкою на підлозі, з великими вікнами, зручними меблями й чудово обладнаною вбиральнею. Тут, вочевидячки, за туалет правила вигрібна яма.

Ззовні сновигали, дзижчали й дзвеніли комахи. Тимор-Алк, не виймаючи рук із кишень, стояв перед плетеною стінкою – єдиною стіною місцевої вбиральні. Зовнішній вигляд був саме такий, якого боявся Крокодил – настил із безліччю дір. Та запаху не було. Крокодил чудово знав, який у таких місцях буває запах.

– Не смердить, – сказав він Тимор-Алку.

– Там очисник, – зеленоволосий показав кудись униз. І по короткій мовчанці спитав: – Ти мігрант?

– Так.

– Звідки?

– З Землі.