Чтение онлайн

Е, шкода і замаху... (Сідає). Не та вже моя сила. Зовсім розкис. Мабуть за такі танці ніхто тютюну не дасть і на понюх, а не то що на люльку... А колись то було і сам гетьман по таляру давав за одно коліно. Думка тепер танцює і скаче, а ноги ледве волочуть... Літа мої... Сило моя... Де ви ся поділи?... Ну піди-ж ти доню до господи та злагодь що небудь пополуднувати...

Ярина. (Пішла).

Коваль. А ти, мій синку, ходи сюди та сідай ось тут біля мене.

Стефан. (Сідає).

Коваль. Слухай синку, що я тобі казати-му, слухай та не пропускай ані жадного словечка... Як убили твого батька в шляхетчині, то ти ще тоді був малесеньким, Стефане...

Стефан. (Здивовано). Так... я... я... не син?... чужий вам, тату?...

Коваль. Та не чужий бо, ні... Стрівай, не забігай у перед, а слухай готового... От і померла і мати таки твоя...

Стефан. Так я зовсім чужий вам?...

Коваль. Який бо ти нетерплячий... Ти слухай, а не хапай ся поперед батька у пекло... Ото кажу, померла і твоя мати, а я і кажу покійній моїй жінці, а що, кажу, візьмемо за дитину?... Тебе отсе... Чогож бо ти так засмутив ся?

Стефан. (Зі смутком). Чужий, сирота... О, чом же я перш сего не знав?...

Коваль. Бо тобі до сего часу і не слід було знати. Слухай дальше і не сумуй... Взяли ми тебе тай і з Яриночкою спарували.

Стефан. (Схопивши голову у руки). О... Боже мій... Яж сего не знав, яж сего не знав...

Коваль. Тепер же синку ось що зробимо. Ти вже в літах і Ярина зріє, треба буде людий пошукати та дещо діяти... Як ти скажеш синку?

Стефан. Не знаю... не вмію зрозуміти... Я гадав, що Ярина…

Коваль. Сестра тобі? Аж воно, бач, зовсім не то. Щож, я не бороню, любитесь, то з Богом і до шлюбу... Але що ти бачив, що ти знаєш, живучи тут? Ріс як у Бога за дверми, тільки і лиха було, що як ще учив ся у бурсі, то може часами приходилось скоштувати березової каші. Так задля того синку треба буде трохи по світі поблукати, козацького жупана провітрити, та й шаблю погострити, щоб не заржавіла і щоб ти пізнав, що не тільки світа, що у вікні. Треба подивити ся на чужі люди, які вони і як живуть: чи орють, чи на непоораному сіють а просто жнуть і немолочене віють. Годить ся і те знати, як там мелють: чи язиками, чи каменем, та і як їдять: чи ложками чи жменями?... Чогож ти так замислив ся, мій друже?... Ти-ж либонь козацького роду?... Чи може у твоїх жилах тече вода, а у серцеві заяча відвага?... У кого-ж ти такий нікчемний вдав ся?…

Стефан. (Стрепенув ся). Ні... я роду козацького і одвага у моїй душі живе... Лиш несподівана розлука зворушила моє серце, збаламутила мою кров... Ох... важко мені... (Закриває лице руками).

Коваль. Так... треба в люди на рік, на два піти, а потом уже побачимо, що далі буде.

Стефан. Знаю тату, що треба і борони мене Боже жахати ся козацького діла. Давно вже кортить мене силою помірять ся з бісурменом... Давно мої мрії літають по степу і воюють з ворогом лютим... Одно тяжко... що вас покинути мушу.

Коваль. Може не так жаль мене як... Не думай об сьому, синку. Господь допоможе, то і усе буде гаразд... Ну, та якже, га?… З Богом у дорогу... Іди, сину, у Січ…

Стефан. Так таточку... А серце кровію обливаєть ся...

Коваль. Не потурай серцеві, скоряй його розумові, а від смерті не заслониш ся і на печи. Та й не такий страшний чорт, як його малюють... У Січи набереш ся і розуму, научиш ся козацького звичаю і молодецького хисту... Споглянь на себе: який з тебе юнак? Ні у постати, ні в очах, ні одваги... Очи дитинячі, аж сором дивити ся... Шкода... Який з тебе козак?

Стефан. Ох... не зносити мені моєї голови...

Коваль. Одна голова у тебе на плечох, то й шануй її... А там, сину, побачиш світа, та не такого, як у бурсі. Там научиш ся і Богови молить ся по молодецьки, а не по чернечи харамаркати.

Стефан. Виряжайте мене, не гайте.

Коваль. Оттак і зробимо, мій сину. Помолившись Богови осідлаємо буланого тай гайда у дорогу. А і кінь же кінь: як змій, і зо дна моря винесе... Та що се і доси не дають полуднувати?... Ярино!... Чи злагодила ти вже там щонебудь?... Так, так синку...

Ярина (вийшла уже ранійше, а учувши розмову, ухопилась за одвірок і мов зомліла).

Ярина. (Ледве чутно). Уже таточку... Осьдечки усе готово... Їджте на здоровлячко...

Коваль. (їсть).

Стефан. (Сидить засумований).

Коваль. Еге, що за смашні вареники, самі у рот лізуть... Стефане, чому не їси?

Стефан. (Бере порожну ложку).

Коваль. Оттак... Порожну ложку у рот кладеш? (Сміється).

Ярина. (Дивлячись на Стефана). Таточку, він такой справді нездужає... Братчику, соколе мій, скажи, що в тебе болить?

Стефан. (Похилив мовчки голову).

Коваль. (Сам до себе). Чи жать, чи не жать, а сіяти треба...

Ярина. Стефаночку... промов-же хоч одно слово...

Коваль. (Сам до себе). А хто-ж пожне тії жнива, що ми засівали?...

Ярина. Боже мій... Що се з тобою, Стефаночку, подіялось? Таточку, чим ви його розгнівали?

Коваль. (Мов не чує). О, тепер неначе по трохи і підкріпивсь... Ну, коли їсти то їсти, бо ніколи гаятись... Спасибіг тобі доню за полудень. Підуж я отеє, до вечірні може з ким пострічаюсь та пораджусь... А ти, Стефане, ляжеш спати, щоб до зорі встати та коня сідлати... (Вийшов).