Чтение онлайн

– Боже борони! Але я втомився від наших дияволів Церковного зразку. Вони лише мавпи, кози та птиці разом узяті. Досить добре для звичайного червоно-чорного Пекла і Судного Дня - але не для мене.

– Чому ви такі вибагливі щодо них?

– Тому що здоровий глузд підказує і Мистецтво, що в пекельних справах беруть участь всілякі дияволи. Наприклад, ті семеро, що були витягнуті з Магдалини. Це були б дияволиці, зовсім не схожі на дзьобатих, рогатих і бородатих загальноприйнятих дияволів.

Абат розсміявся.

– І знову ж таки дивіться! Диявол, що вийшов з німого чоловіка. Яка йому користь від хобота чи клюва? Він буде безликий, як прокажений. А найбільше - дай Боже, щоб я це зробив!
– дияволи, що вселилися в свиней Гадарину. Вони були б... вони були б... я ще не знаю, якими вони були б, але вони були б кращими за дияволів. Я хотів би, щоб вони були різноманітними, як самі святі. Але зараз вони всі - один шаблон, для стін, вікон чи картин.

– Продовжуйте, Джоне. Ви більш заглиблені у цю таємницю, ніж я.

– Боже борони! Але я кажу, що до дияволів треба ставитися з повагою, нехай вони будуть прокляті.

– Небезпечна доктрина.

– Я маю на увазі, що якщо форма будь-чого варта того, щоб зобразити її людині, то вона варта її найкращих думок.

– Так безпечніше. Але я радий, що дав вам Відпущення.

– Там для майстра, який має справу із зовнішніми формами речей, менше ризику - на славу Матері Церкви.

– Може й так, але, Джоне, - рука абата майже торкнулася рукава Джона, - скажіть мені чи вона... вона є мавританкою... чи єврейкою?

– Вона моя, - відповів Джон.

– Цього достатньо?

– Я так це вважаю.

– Ну - гаразд! Це поза моєю юрисдикцією, але... як на це там дивляться?

– О, в Іспанії нічим таким не забивають собі голову - ані Церква, ані Король, благослови їх Боже! Там занадто багато маврів і євреїв, щоб їх усіх перебити, а якби їх прогнали, то не було б ні торгівлі, ні землеробства. Повірте мені, в Завойованих Країнах, від Севільї до Гранади, ми живемо в любові один до одного - іспанці, маври і євреї. Розумієте, ми не ставимо жодних запитань.

– Так-так, - зітхнув Стівен.
– І завжди є надія, що вона може бути навернена.

– О так, надія завжди є.

Абат пішов до лікарні. Це була легка епоха, Рим поки ще не закрутив гайки щодо статевих зв'язків священнослужителів. Якщо жінка не була надто настирливою, або син не надто користувався церковними привілеями та зборами свого батька, то багато чого залишалося поза увагою. Але, як мав підстави пригадати абат, союзи поміж християнами і невірними призводили до горя. Тим не менш, коли Джон з мулом, поштою і слугою поцокав по дорозі до Саутгемптона і моря, Стівен позаздрив йому.

* * * * *

Він повернувся через двадцять місяців, у хорошому міцному стані, навантажений гостинцями. Шматок найбагатшого лазуриту, шматок оранжево-червоного вермильону* та невеличкий пакуночок сушених жуків, з яких виходить найпрекрасніший багрянець, для підкантора. Крім того, кілька кубиків молочного мармуру з рожевим рум'янцем, який можна було розтерти і перетворити на незрівнянний фоновий матеріал. Там була половина ліків, яких вимагали абат і Томас, а також довге насичено-червоне сердолікове намисто для абатової леді - Енн з Нортону*. Вона люб'язно прийняла його і запитала, звідки воно у Джона.

– Біля Гранади, - сказав він.

– Ви залишили там все гаразд?
– запитала Енн. (Можливо, абат розповів їй щось про сповідь Джона).

– Я віддав усе в руки Божі.

– Ах, Божечки! Як давно?

– Без одинадцяти днів чотири місяці.

– Ви були... з нею?

– На моїх руках. Під час пологів.

– І?

– І хлопчик також. Тепер нічого немає.

У Енн Нортонської перехопило подих.

– Думаю, ви будете раді цьому, - сказала вона через деякий час.

– Дайте мені час, і, можливо, я зрозумію це. Але не зараз.

– У вас є ваша робота і ваше мистецтво, і... Джоне... пам'ятайте, що в могилі немає місця заздрощам.

– Так-так! У мене є моє Мистецтво, і бачить Бог, я нікому не заздрю.

– Дяка Богу хоча б за це, - сказала Енн Нортонська, вічно хвора жінка, яка слідувала за абатом із запалими очима.
– І будьте певні, я зберігатиму це, - вона торкнулася намиста, - допоки житиму.

– Я приніс ... довірив... вам саме для цього, - відповів він і пішов геть.

Коли вона розповіла абатові, звідки вона його взяла, той нічого не відповів, але коли вони з Томасом складали на зберігання ліки, передані Джоном, у комірчині, яка виходила на димар лікарняної кухні, він помітив пиріг із соком сушеного маку:

– Це має силу позбавити людину будь-якого болю.

– Я це бачив, - сказав Джон.

– Але від душевного болю, крім Божої Благодаті, є тільки одні ліки, і це - людське ремесло, навчання або інший корисний рух власного розуму.

– Це також підходить і мені, - була відповідь.

Наступний погожий травневий день Джон провів у лісі з монастирським свинопасом і всіма свинарями, а потім повернувся, навантажений квітами і весняними бризками, до свого дбайливо доглянутого місця в північному відсіку Скрипторія. Там, з дорожніми альбомами під лівим ліктем, він занурився мимо усіх своїх спогадів у Великого Луку.

Брат Мартін, старший переписувач (який щось казав приблизно раз на два тижні), наважився запитати, як просувається робота.

– Все тут!
– Джон постукав олівцем по лобі.
– Всі ці місяці ми тільки й чекали, щоб - о Боже!
– з'явитися на світ. Мартіне, ви вже відірвалися від свого звичайного копіювання?

Брат Мартін кивнув. Він пишався тим, що Джон Бургоський звернувся до нього, незважаючи на його сімдесят років, за дійсно гарним переписуванням.

– Тоді погляньте!
– Джон виклав новий пергамент - тонкий, але бездоганний.
– Кращого за цей аркуш не знайдете аж до Парижа. Так! Понюхайте його, якщо хочете. Дайте мені циркуль, і я розмічу його для вас... якщо ви зробите одну літеру світлішою чи темнішою за іншу, я заколю вас, як свиню.