Чтение онлайн

– Наш кантор не дає їм спокою, - прошепотів абат.
– Станьте біля цього стовпа, і ми почуємо, до чого він їх зараз підводить.

– Пам'ятайте, всі!
– пролунав суворий голос кантора.
– Це душа самого Бернарда*, яка атакує наш світ зла. Візьміть його швидше, ніж учора, і викидайте з себе всі слова начисто. Там на хорах! Починайте!

Орган на мить спалахнув, самотній і лютий. Потім голоси зійшлися в першому лютому рядку «De Contemptu Mundi»*:

«Hora novissima - tempora pessima» - мертва пауза, поки з темряви не вирвалося, наче ридання, схвальне «sunt», і голос одного хлопчика, чистіший за срібні сурми, не повернув довгоочікуваний «vigilemus».

«Ecce minaciter, imminet Arbiter» (орган і голоси здригнулися в жаху і застереженні, плавно вириваючись на «ille supremus»). Потім тональність змінилася на прелюдію «Imminet, imminet, ut mala terminet...»

– Стоп! Знову!
– вигукнув кантор; і пояснив свої міркування дещо строгіше, ніж це було б природно для хорової репетиції.

– Ах, як шкода людського марнославства! Він здогадався, що ми тут. Ходімо звідси!
– сказав абат.

Енн Нортонська, сидячи на своєму переносному стільці, теж слухала, далі по темному трифориуму, разом з Роджером з Салерно. Джон почув її ридання. На зворотному шляху він запитав Томаса, як її здоров'я. Перш ніж Томас зміг відповісти, між ними проштовхнувся гостролиций італійський лікар.

– Після нашої спільної розмови я вирішив, що буде краще сказати їй, - сказав він Томасу.

– Що?
– досить просто запитав Джон.

– Те, що вона вже знала.

Роджер з Салерно почав грецьку цитату про те, що кожна жінка знає все про все.

– Я не знаю грецької, - твердо заявив Джон. Роджер Салернський добряче задарував їх грецькою за вечерею.

– Тоді я прийду до вас латиною. У Овідія є гарний переклад. «Utque malum late solet immedicabile cancer»*, але, без сумніву, решту ви знаєте, достойний сер.

– На жаль! Моя латина - шкільна, і все, що я знаю це те, що я дізнався від дурнів, які сповідують зцілення хворих жінок. «Хокус-покус...»* але, без сумніву, ви знаєте решту, достойний сер.

Роджер Салернський став зовсім мовчазним, поки вони не повернулися до їдальні, де був затишний вогонь, а фініки, родзинки, імбир, інжир та солодощі з ароматом кориці були розставлені на столі разом з добірними винами. Абат сів, зняв перстень, впустив його, щоб усі почули дзенькіт, у порожній срібний кубок, простягнув ноги до каміна і подивився на велику позолочену і різьблену троянду на циліндричній стелі. Тиша, яка тримається від Повечір'я до Утрені, зімкнулася з їхнім світом. Монах з бичачою шиєю дивився, як сонячний промінь розбивається на кольори на обідку кришталевої сільнички; Роджер Салернський знову почав дискусію з братом Томасом про різновид плямистої лихоманки*, яка спантеличувала їх як в Англії, так і за кордоном; Джон помітив гострий профіль, і - він міг би послужити замальовком для Великого Луки - його рука посунулася до грудей. Абат побачив це і кивнув головою. Джон витягнув срібний олівець і альбом для замальовок.

– Ні - скромність - це добре, але висловлюйте власну думку, - переконував італієць лазаретника. З ввічливості до іноземця майже вся розмова велася застільною латиною; більш офіційною і багатослівною, ніж монастирська скоромовка. Томас почав зі свого смиренного заїкання.

– Зізнаюся, я не можу зрозуміти причину лихоманки, якщо тільки, як каже Варро у своїй праці «De Re Rustica», якісь дрібні тварини, за якими не може стежити око, не проникають в організм через ніс і рот і не викликають тяжких хвороб. З іншого боку, цього немає Святому Письмі.

Роджер Салернський згорбив голову і плечі, як розлючений кіт.

– Завжди оце!
– промовив він, і Джон вхопив скривлення його тонких вуст.

– Ніколи не знаєте спокою, Джоне.
– Абат усміхнувся до художника.
– Ви повинні кожні дві години перериватися на молитву, як це робимо ми. Святий Бенедикт не був дурнем. Дві години і все, коли людина може втримати гостроту ока чи руки.

– Для переписувачів - так. Брат Мартін вже не впевнений після однієї години. Але коли робота захоплює людину, вона повинна працювати доти, доки не відпустить її.

– Так, це демон Сократа*, - пробурмотів Монах з Оксфорда над своєю чашею.

– Доктрина схиляється до презумпції, - сказав абат.
– Пам'ятаєте: «Чи може бути смертна людина праведнішою за свого Творця?»

– Праведності не загрожує ніяка небезпека, - з гіркотою промовив Монах.
– Але принаймні людина може зазнати страждань, йдучи вперед у своєму Мистецтві чи думці. А якщо Мати Церква побачить або почує, що людина рухається вперед, що вона скаже? «Ні!». Завжди «Ні».

– Але якщо тваринки Варро невидимі, - це був вже Роджер з Салерно до Томаса, - як ми можемо наблизитися до зцілення?

– Експериментальним шляхом, - несподівано обернувся до них Монах.
– Розумом і експериментом. Одне без іншого даремне. Але Мати Церква...

– Ой!
– Роджер з Салерно кинувся на свіжу наживку, як щука.
– Послухайте, сери. Її єпископи - наші князі - всипали наші дороги в Італії трупами, які вони роблять для свого задоволення чи гніву. Прекрасними трупами! Але якщо я - якщо ми, лікарі, - піднімемо шкіру одного з них, щоб подивитися на Божу тканину під нею, що скаже Мати Церква? «Святотатство! Тримайтеся своїх свиней і собак, або згорите’!»

– І не тільки Мати Церква!
– втрутився Монах.
– На кожному кроці нас перепиняють... перепиняють словами якоїсь людини, що померла тисячу років тому, які вважаються остаточними. І не тільки Мати Церква! Хто такий якийсь син Адама, щоб одним своїм словом зачиняти двері до істини? Я не виключаю навіть Пітера Перегрінуса*, мого власного великого вчителя.

– І я також - Павла з Егіни*, - вигукнув Роджер із Салерно.
– Послухайте, сери! Ось вам випадок, що стосується самої суті справи. Апулей стверджує, що якщо людина їстиме в піст сік зрізаного листя жовтецю - sceleratus, як ми його називаємо, що означає «негідний», - він поблажливо кивнув у бік Джона, - то її душа покине тіло зі сміхом. Ось це і є брехня, небезпечніша за правду, бо в ній є частка правди.

– Його понесло!
– розпачливо прошепотів абат.

– Бо сік цієї трави, як я знаю з власного досвіду, викликає опіки, пухирі та сухість у роті. Я знаю також rictus, або псевдо-сміх, на обличчі тих, хто загинув від сильної отрути трав, споріднених з цим ranunculus. Безумовно, цей спазм нагадує сміх. Тому, на мою думку, Апулей, побачивши тіло людини, отруєної таким чином, у розпалі кинувся і написав, що людина померла, сміючись.

– Ані залишився, щоб спостерігати, ані підтвердив спостереження експериментом, - додав Монах, насупившись.