Чтение онлайн

У дворі з'явився Шаринець, усівся на лавці біля під'їзду, шкірячись споглядав Вітьчину компанію.

— А це справжній карний злочинець, професійний кишеньковий злодій, — сказав Юра.

— Кишеньковий злодій не найпомітніше, але цілком пристойне злодійське ремесло, — сміючись, зауважив Валентин Валентинович.

— Вітьчин конкурент за вплив у дворі.

Підтверджуючи ці слова і демонструючи свою владу, Вітька наказав:

— Фургон, скажи вірш!

— Який?

— Про гарну людину.

Фургон ударив себе в груди:

Рожа брита, Грудь открыта, Брюки клеш, Даешь — берешь!

— Хороший вірш, — похвалив Вітька. — А ще знаєш?

— Про що?

— Про гарну людину.

— Про гарну людину більше не знаю, — зізнався Фургон.

— Фургон! — гукнув його Шаринець.

— Чого?

— Підійди!

Фургон непевно вихнув туди, де сидів Шаринець, але його зупинив грізний Вітьчин оклик:

— Стій!

Фургон зупинився.

— Навіщо пішов?

— Так він покликав.

Вітька затиснув Фургонові ніс двома пальцями.

— Облиш, Вітьку! — невдоволено зауважив Шнира.

Фургон метляв головою, намагаючись вирватися.

— Іншим разом одірву й голову, — пообіцяв Вітька й рвучно смикнув рукою донизу.

Фургон вивільнився од залізної Вітьчиної хватки, але було таке відчуття, ніби в нього відірвали носа, і Фургон не зміг стримати сліз.

Вітьчину владу було доведено дією і захищено від зазіхань Шаринця. Та, коли Вітька карав Фургона, в дворі з'явився Миша Поляков, як завжди, в шкірянці, з якої він давно вже виріс; під нею на сорочці виднівся комсомольський значок КІМ.

— За що ти його?

Вітька лінькувато підвівся, побавився фінкою.

— А тобі що до того?

Юра дав довідку:

— Миша Поляков, комсомольський активіст… Як це в них там називають… Секретар осередку чи голова учкому — я на цьому кепсько розуміюсь.

— Сильний, певно, хлопець, — зауважив Валентин Валентинович.

— Вітька сильніший.

— Сильніший той, хто сміливіший.

— Миша сміливий тільки на зборах, — сказав Юра.

Вітька бавився фінкою.

— Ну що? Міліцію покличеш? Біжи клич, а то не встигнеш. Арци — і в воду кінці.

«Арци — і в воду кінці» означало у Вітьки вищий ступінь погрози.

— Сховай ніж!

— Так і сховав…

Раптовим ударом Миша вибив фінку з Вітьчиної руки й наступив на неї ногою. Вітька кинувся на Мишу, вони зчепилися, не даючи один одному дотягтися до ножа.

Ніж підняв Саша Панкратов, у дворі його називали Сашка-Фасон, не тому, що фасонив, а тому, що був вродливий: чорнявий хлопчик з червоним піонерським галстуком. Було ясно, що він не віддасть Бурову фінку.

Підійшли чоловіки, розборонили тих, що билися. Вітька намагався вирватися, але його тримали міцно. З вікон виглядали мешканці, в дворі зібралася юрба. Вибігла мати Фургона — Ольга Дмитрівна Зиміна, миловида жінка з ніжним обличчям.

— Андрюшо! Що він з тобою зробив? Ніж! Коли це припиниться кінець кінцем?

Поява міліціонера зібрала ще більше глядачів. Міліціонер забрав у Саші фінку.

— Чий ніж?

Усі мовчали, підкоряючись законам двора: побитися — одне, підвести — інше.

— Твій? — запитав міліціонер у Вітьки.

— Нехай хлопці скажуть, — відказав Вітька.

Білка показала на Мишу:

— Його фінка, він хотів Вітьку порізати.

— Не бреши! — крикнув Саша Панкратов. — Вітьчин ніж. Скажи, Фургон, скажи, Шнира, чий ніж?

Шнира і Фургон мовчали.

— Які, все-таки, мерзотники! — обурився Валентин Валентинович і встав з підвіконня.

— Начхати! Нехай самі розбираються, — сказав Юра.

— Ну, знаєш… Я тебе не розумію!

Валентин Валентинович звісився з вікна:

— Товаришу! Я все бачив, зараз спущусь.

Через хвилину він стояв у дворі, спокійний, викликаючи довір'я, показав на Вітьку:

— Ніж його, він ним розважався, між іншим, досить необережно, мордував хлопчика. А цей хлопець, — він показав тонким пальцем на Мишу, — заступився… — Потім обернувся до Зиміної:— Якщо не помиляюсь, за вашого сина.

— Атож, — сказала Ольга Дмитрівна. — Вітю! Ти ж уже великий. Хіба Андрій тобі товариш?

— Що скажеш? — запитав міліціонер у Вітьки.

Вітька мовчав, злобливо поглядаючи на Мишу.

— Негаразд, дівчинко, брехати, некрасиво, — сказав Валентин Валентинович Білці.

Міліціонер опустив ніж у сумку.

— Розберемось, ходімо!

І разом з Вітькою рушив до воріт.

— Дякую вам, — сказала Ольга Дмитрівна Валентинові Валентиновичу.

— Мадам… Громадянко… Я просто сказав правду.

Валентин Валентинович повернувся до себе, на четвертий поверх.

— Голубе, — сказав він Юрі, — ти виявився не на висоті. Ти побоюєшся Альфонса Доде? До речі, прізвисько йому не пасує.

— Я його не боюся, — зашарівся Юра, — але Миша ненавидить мене, як буржуя; якби я втрутився, він би розцінив це як підлабузництво. За нього не турбуйтеся: йому не потрібен ні ваш захист, ні мій.