Чтение онлайн

— Якщо в них особливо не порпатися.

— З документами все гаразд, — повторив Валентин Валентинович. — Можете спокійнісінько їх передати. Нехай вивчає. Навіть у себе вдома. Саме так, нехай візьме додому й ретельно ознайомиться.

Оркестр замовк.

— Отже, домовились? — Навроцький натякав, що Красавцев може йти.

Підводячись, Красавцев посміхнувся.

— Ви тут з дочкою Зиміна, якщо не помиляюсь?

— Не помиляєтесь. Можете спокійнісінько передати документи Зиміну в особисте користування.

Повернулися Юра й Люда. Люда сіла, обсмикала сукню, оглянула себе.

— Ну, то як? — запитав Валентин Валентинович.

— Чудово!

Люда вперше була в ресторані. Коли вона йшла сюди, хвилювалася, ніяковіла, їй здавалося, що вона дотикнеться до небезпечного, забороненого, але заманливого боку життя. Тато й мама будуть засмучені, дізнавшись, що вона побувала тут, але ж кортіло, кортіло дізнатися, що воно таке; дізналася, побачила й, можливо, більше не прийде сюди. Нічого особливого — п'ють, їдять, танцюють. П'ють і їдять досить смачно, смачніше, ніж удома, і зовсім інакше. Вона так чесно й скаже: кортіло побачити — побачила; татові й мамі завжди важливо зрозуміти мотиви, вона їм пояснить мотиви: було цікаво побачити. Правда, їй приємно, що й на неї дивляться. Вдома існувала ця тема — Люда-кокетка, з неї за це кепкували, тато часто говорив: «Люда знову видивляється в самовар». Кінець кінцем у кожного є і мають бути вади. Отож Люда подумки домовилася сама з собою, подумки домовилася з батьками.

— У вас знайомі в оркестрі? — запитав Валентин Валентинович.

— Хлопчик з нашого будинку, Славка Ельдаров. Дуже талановитий.

— Не без хисту, — милостиво погодився Юра.

— Ні, дуже талановитий, — заперечила Люда. — Але в них удома неприємності, батьки розлучилися, і він змушений грати в ресторані.

— Це піде йому на користь, — сказав Валентин Валентинович.

— Справді? Чому? — запитала Люда.

— Важко пояснити… Спадають на думку банальні слова: злигодні загартовують, характер формують у горнилі випробувань і тому подібне. Та в цих стертих висловах закладено істини, що ніколи не старіють.

— Отже, нехай живуть труднощі! — проголосив Юра. — А якщо їх немає?

— Їх не може не бути, — відповів Валентин Валентинович.

— Чого ви не танцюєте? — запитала Люда.

— Не вмію.

— Фокстрот — це дуже просто.

— Мені пізно вчитися.

— Вам? Ви вважаєте себе старим?

Валентин Валентинович усміхнувся:

— Скажіть краще, як вам працюється на фабриці?

— Стою з хронометром, дуже стараюсь, тим паче, що я дочка інженера, але робітниці на мене поглядають скоса: я їм, мабуть, не подобаюсь.

— Робітники всюди не люблять хронометристів, — сказав Валентин Валентинович, — а те, що ви дочка інженера… Хіба вашого батька не шанують на фабриці? Адже він визначний фахівець.

— Саме так, фахівець, — підхопив Юра, — буржуазний спец, навчався в Англії, служив на фабриці ще до революції, у хазяїв-капіталістів, і, отже, сам капіталіст. А Люда — дочка буржуазного спеца. У нас обожнюють наклеювати ярлики: інтелігент, спец… Я, наприклад, занепадник, у мене, бачите, занепадницькі настрої. Чому, через що — ніхто не знає, і що означає занепадницькі, також ніхто до пуття не знає. Уявляю, що б коїлося, якби дізналися, що ми сидимо в ресторані та ще й танцюємо фокстрот і чарльстон. Нас би оголосили білогвардійцями.

— От бачиш, — засміявся Валентин Валентинович, — а ти кажеш, що в тебе немає труднощів.

Коли Юра, Люда й Валентин Валентинович наблизились до будинку, вони побачили Вітьку Бурова. Він стояв у хвіртці, вирізаній у воротах, у своїй звичній лінивій позі, заслоняючи прохід і не виявляючи наміру поступитися місцем.

Юра опинився позаду Валентина Валентиновича. Втім, у нього все завжди виходило природно, а отже, й достойно.

— Юначе, — холодно мовив Валентин Валентинович, — відійдіть, будь ласка.

— Місця вам мало? — Вітька все ще заслоняв хвіртку широкими плечима.

— Вітьку, перестань! — поморщилась Люда (вона його не боялася).

— Або відійдіть, або я допоможу вам це зробити, — сказав Валентин Валентинович.

Вітька неохоче посунувся.

— Чухрайте, не ви мені зараз потрібні.

— Так буде, мабуть, розумніше, — лишив за собою останнє слово Валентин Валентинович.

У дворі, на лавці, бовваніла ще одна постать — Шаринець.

— Мені сюди, на добраніч! — Юра зайшов у свій під'їзд, лишивши Валентина Валентиновича наодинці з Вітькою й Шаринцем.

Прощаючись з Навроцьким, Люда сказала:

— Вітька знову до вас чіплятиметься.

— Якось переживу, — посміхнувся Валентин Валентинович. — Ви задоволені сьогоднішнім вечором?

— Ще б пак!

— Я радий, що Юра познайомив нас, — сказав Валентин Валентинович.

— Так, спасибі йому.

— Ваші вже, певно, сплять.

— У мене свої ключі.

Навроцький сковзнув поглядом по ключах, які вона дістала з сумочки.

— Ну що ж, на добраніч, привіт вашій чарівній матусі.

Люда зійшла сходами, обережно повернула ключ у замку, відчинила, потім зачинила двері, зняла черевики, в одних панчохах пройшла темним коридором, зайшла в свою кімнату.

Почулися кроки, і слідом за нею до кімнати ввійшов Микола Львович.

— Ти не спиш, таточку?

— Ти теж не спиш.

— Сказати тобі, де я була?

— Будь ласка.

— У ресторані… Так, так, уяви собі… І мені там сподобалося: музика, танці… Та якщо ти не хочеш, то більше не піду, обіцяю.

— Нічого страшного в ресторанах немає… Але мені здається, що туди ходять лише спекулянти. І може, тобі ще трохи ранувато… Втім, якщо ти захочеш ходити, ніхто тебе не втримає…

— Ні, таточко, я тобі сказала: якщо ти не хочеш цього, я більше жодного разу туди не піду.