Чтение онлайн

— Але ж ти пішла, захотіла й пішла і нам нічого не сказала… Звичайно, потім зізналася, так би мовити, постфактум, і на тому спасибі, нічого не видумувала й не придумувала, це дуже добре… Але ж ми не знали, де ти.

— Ти не лягав спати через мене? І мама?

— Ти ще питаєш?

— Я гадала, що ви… Я розуміла, що завдам вам прикрощів… Та коли б я знала, що ви не спите через мене…

Зайшла Ольга Дмитрівна.

— Донечко, господи, як я хвилювалася, чого я тільки не передумала! Ну, слава богові, ти дома! Я вже одягалася, щоб іти тебе шукати!

У халаті, рожева, рум'яна, Ольга Дмитрівна мала свіжий, моложавий вигляд, здавалася не матір'ю, а старшою Людиною сестрою — таке ж ніжне обличчя, такі ж каштанові кучерики, такі ж тонкі стрілочки брів і зеленкуваті очі.

— Ну, мамо, — тільки зітхнула Люда, — я не розумію, чого ти боялася?

Ольга Дмитрівна зніяковіла при цьому запитанні. Люда відчула її зніяковіння і, виручаючи матір, сказала:

— Адже я не маленька, і я нікого не боюся — ні бандитів, ні злодіїв.

— А я боюся, — підхопила Ольга Дмитрівна, — боюся нашого двора, боюся Вітьки Бурова. Він бандит.

— Ми, до речі, якраз його зустріли, він поводився, мов цяцінька.

— Авжеж, тому, що його провчили… Та не в цьому річ… Де ти була?

— Мамуню, я вже сказала татові…

— Атож, я поінформований, — озвався Микола Львович.

— Але обіцяй мені, — вела далі Люда, — що не будеш сердитися й лаяти мене. Обіцяєш? Ну, так ось, я була в ресторані з Юрою та його приятелем Валентином Валентиновичем, ти його знаєш — це той молодий чоловік, котрий тоді в дворі заступився за Андрія та за Мишу Полякова, пам'ятаєш?

Ольга Дмитрівна кинула меткий, тривожний погляд на чоловіка, її ніжне лице зашарілося. В їхній родині не було чвар і скандалів, але зараз їй здалося, що Микола Львович невдоволений, розчарований, засмучений. Вирішивши, що вона має зробити все сама, сухо проказала:

— Про Юру мені нема чого казати, його ми знаємо десять років, і від цього він не стає кращий, але цей молодик… Валентин Валентинович… Щоправда, він поводився тоді, з Андрієм, цілком пристойно, але цього замало, щоб скласти думку про нього…

— А навіщо, власне, треба скласти думку? — запитала Люда.

— Я хочу сказати, що ми зовсім не знаємо його.

— Але ж зрозумій, мамусю, адже я не можу знайомитися тільки з твоїми або татковими друзями.

— Це правильно, — погодилась Ольга Дмитрівна, — але ти тільки-но познайомилася з ним і одразу прийняла запрошення піти в ресторан. Адже з будь-ким не ходять до ресторану, правда? Це до чогось зобов'язує. Піти до ресторану з майже незнайомою людиною…

— Я пішла не з ним, а з Юрою, — сказала Люда, визнаючи в душі певну материну правоту.

— Ідеться, мабуть, про молодого чоловіка, котрий одержує мануфактуру на нашій фабриці, — сказав Микола Львович.

— Атож…

— Мені він не подобається, — вів далі Микола Львович. — Ти знаєш, я зрідка так певно говорю про людей, про нього я кажу напевне: не подобається.

Люда глянула на батька, звела тонкі брови, спохмурніла:

— Дивно… Втім, якщо ти не хочеш, щоб я з ним зустрічалася…

— Зустрічатися чи ні — твоя справа; я просто висловлюю свою думку.

Люда продовжувала:

— Мені зовсім нецікавий і байдужий Валентин Валентинович… Але я не розумію, в чому справа, чого цьому надають такого значення… Слово честі, нічого особливого тут немає. Та коли забороняють — це жахливо…

— Я не забороняю, — запротестував Микола Львович, — я сказав: мені він не подобається, зваж на це, придивись до нього уважніше…

Вона засміялася:

— Щоб придивитися, треба зустрічатися… Таточку, мамулю, любі, все це такі дрібниці, їй-богу! Не турбуйтеся ні про що… Ну, сходила в ресторан, подивилася, потанцювала з Юрою, скуштувала їхньої страви…

— Ну й як? — запитала Ольга Дмитрівна.

— Смачно… Дуже… Але твої млинці смачніші, — додала вона великодушно.

Люду довго не брав сон: перебирала в пам'яті цей вечір, повернення, сцену в дворі й прихід додому. За ресторан вона не карталася. Їй хотілось там побувати, це правда. Вона пішла туди з Юрою, якого знає сто п'ятдесят років. Юру непокоїть, що говоритимуть у школі, — він боягуз, а їй начхати, вона нічого такого антигромадського не вчинила і не чинить, навіть навпаки, хоче бути як усі, але в неї нічого не виходить, її вважають чужою, а чому? Одягається не так, дочка інженера. Ну, й вона не набивається, не вішати ж їй на груди плакат: «Хочу бути як усі!» І Юра не такий вже й поганий, як його шкільна репутація; ніякий він не занепадник; його біда — хоче вирізнятися, а вирізнятися йому, між іншим, нічим. І якщо говорити чесно, то Юра — боягуз. Це головне. Через це вона його зневажає, через це він ніколи їй не подобався. Даремно дівчиська щось там натякали — це все смішно. Єдиний, хто їй по-справжньому подобався, точніше, міг би сподобатися, якби й вона йому подобалася, — це Миша Поляков. Він пряма протилежність Юрі, але він на неї нуль уваги, пуд зневаги. Цей пуд зневаги зовсім незаслужений. Просто в Миші така вдача, він нікого зокрема не помічає, вони для нього маса. Та вона не маса. В кожному Разі, не для нього…

Тепер щодо Валентина Валентиновича. У нього досить красиве лице, в міркуваннях щось значуще навіть загадково значуще. Але він ходить у лакованих черевиках, і це про багато що свідчить. І те що в нього такі гроші, він так їх недбало розтринькує в ресторані — теж не на його користь; у них у сім'ї та в їхніх знайомих таких грошей немає, хоч вони цілком достойні люди. Та, можливо, він дозволяє це собі коли-не-коли і частував їх ґречно це було йому приємно. Трохи старомодно, щоправда, таке собі гусарство: мовляв, прогулюю останнє… І він сміливий по-справжньому, не прикидається: Вітьку Бурова не злякався ні цього разу, ні тоді, і це теж очко на його користь…

Ні, батьки неправі. Звісно, зрозуміти їх можна. Побоюються, що трапиться т е саме. Але даремно побоюються; тесаме може трапитися, але тільки з коханою людиною, а вона нікого не кохає, могла б, може, покохати Мишу Полякова.

Мама — страх яка боягузка, навіть чарівна, бо ніколи не прикидається. Інколи Люді здається, що не вона її дочка, а мама її дочка… Вона всього боїться, це в неї з тих часів: боялася будкому, боялася, що їх ущільнять, відберуть кімнату, боялася за тата, боялася, що нічим буде нагодувати сім'ю, а потім, коли з'явилося борошно і все з'явилося, мама почала перегодовувати їх, особливо Андрюшку, почала смажити млинці.