Чтение онлайн

— То що ж ви робили перед тим як зайти до вестибюля?

— Я була в своїй кімнаті. Коли вам цього мало, то можу ще додати, що я поправляла зачіску.

— Так, — промимрив Журка, заглядаючи в записи, — потім о десятій годині п'ять хвилин ви зійшли вниз. Цього разу ви теж заглядали на кухню?

— Ні, навіщо? — здивовано відповіла Протоклицька. — Я пішла прийняла ванну, а потім лягла спати.

— О котрій годині це було?

— Пів на одинадцяту.

— Може, ви когось помітили у вестибюлі?

— Ні, нікого.

Мацьошек сидів навпочіпки біля Рези і годував цю огидну тварину якимсь підозрілим варивом з тіста. Побачивши мундир Журки, він підвівся і виструнчився.

— Закінчуйте свою справу, — сказав Журка, який завжди поблажливо ставився до людей, що виконували службові обов'язки.

— Чим ви годуєте собаку? — поцікавився я.

— Даю спеціальну їжу. Сам готую, — відповів Мацьошек. — Тільки тоді я спокійний. Собаку, який у мене був раніше, отруїли.

— Ви заявили про це в міліцію?

— Е, пане, у міліції багато інших справ, які треба розв'язувати.

Ми зайшли в прохідну будку.

— Пане Мацьошек, а чи не може хтось залізти в сад через мур? — запитав Журка.

— Якщо ніхто не допоможе зсередини, то нічого не вийде, — впевнено відповів Мацьошек. — Пан Міхал з колегами робив одного разу спробу, але безуспішно.

— Учора ввечері ніхто чужий не заходив до «Пристані»?

— Ні, — хитнув головою Мацьошек, — крім вас і міліціонерів, заходили тільки доктор Заплон, панна Галінка і пан майор.

— Ви маєте на увазі професора Касіцу?

— Так, професора Касіцу.

— Ви можете вказати час, коли ці люди входили?

— Не дуже точно, пане. Пам'ятаю тільки, що доктор Заплон повернувся без чверті десять. Я саме глянув тоді на годинник, щоб побачити, чи нема ще десяти годин. Бо коли я відчиняю після десятої, то одержую за це чайові. Щодо пана майора і панни Галінки, то можу сказати, що вони повернулися майже одночасно близько одинадцятої години. Тоді там уже стояв той грубий міліціонер, він повинен знати.

— Хто дзвонив увечері по телефону до професора Касіци?

Мацьошек підозріливо глянув на Журку.

— То від пацієнтки, — сказав спроквола, — якоїсь Жураковської.

— Вона сама дзвонила?

Мацьошек на мить завагався.

— Ні… якийсь чоловічий голос. Може, син…

Журка підвівся.

— Ще одне, пане Мацьошек, — втрутився Трепка, — ви не знаєте, де поблизу тут є червона глина?

— Червона глина? — Мацьошек здивовано витріщився на Трепку.

— Так, червона глина.

— Ну, це, мабуть, у Рудих Ямах. Там, де колись була цегельня. Тільки там.

Коли ми вийшли з прохідної будки, Мацьошек довго проводжав нас поглядом, нерухомо стоячи на порозі.

Професор Касіца був явно в поганому настрої, якийсь дразливий.

— Що я можу вам сказати? — нервово гукнув він, коли ми попросили поговорити кілька хвилин з нами в його кімнаті. — Я нічогісінько не знаю. Вам відомо, що я повернувся тільки об одинадцятій годині, звідки ж я можу знати, що в цей час тут діялося?

— Нам дуже прикро, але мусимо задати вам кілька запитань. Учора ввечері ви ходили до хворої?

— Так, у мене тут є одна знайома пацієнтка з досить цікавим перебігом лейкопенії і ускладненнями на серце. Мені подзвонили, що їй раптом стало гірше.

— Як прізвище пацієнтки?

— Пані Жураковська. Ви хочете перевірити? Марна справа.

— Чому?

— Її вже немає. Виїхала.

— Як це?

— Хтось нахабно пожартував зі мною. Коли я прийшов до хворої, всі домочадці були дуже здивовані. Мені сказали, що ніхто не дзвонив і що пані Жураковська вже три дні як поїхала до родичів у Щавницю.

Ми з Журкою переглянулись.

— Неприємний випадок, — обізвався Трепка.

— Нахабство, — бурмотів Касіца. — Хуліганська витівка… Я поспішав як божевільний…

— І, незважаючи на це, пішли пішки, — невинно зауважив Трепка. — Хоча… хоча, наскільки мені відомо, ваш новий автомобіль в порядку. Чому ж це так?

Вражений Касіца деякий час мовчав. Запитання явно збило його з пантелику.

— Не знаю… Справді, не знаю, — видавив професор, — чому не подумав про машину… Досі якось не можу звикнутися з тим, що в мене є автомашина… Стільки років ходив пішки.

— Розумію, — співчутливо посміхнувся Трепка.

Настала хвилина ніякової мовчанки. Ми відчували, що Касіца хоче ще щось сказати.

— Я хотів повідомити, — обізвався він нарешті, — що мушу поїхати на кілька годин у Варшаву. Ви не заперечуєте?

— Звичайно, ні… — відповів Журка. Але коли ми залишилися самі, додав: — Підозріла історія з цим Касіцою. Встановимо нагляд за ним.

Поручик глянув на годинник і пішов дати відповідне розпорядження. Незабаром повернувся.

— Ну, виходить, залишився нам тільки Заплон. З ним теж щось не все ясно.

— Чому? — запитав я.

— Час… час… Порівняй час, Павле… — Журка заклопотано чухав пальцем підборіддя. — Мацьошек твердить, що Заплон повернувся без чверті десять. А в вестибюль він прийшов лише п'ять хвилин на одинадцяту. Що ж у дідька він робив протягом цих двадцяти хвилин? Я встановив, що на дорогу через сад від прохідної будки до вілли потрібно щонайбільше три хвилини.

Ми застали Заплона в ліжку. Журка глянув на годинник: була вже десята година.