Чтение онлайн

— Ви погано почуваєте себе? — запитав він.

— Ні, звідки ви взяли? Я тільки забагато випив. Прямо не можна й кроку зробити, щоб не частували горілкою. — Асистент почав незграбно вилазити з ліжка. — Ви так турбуєтесь, що прийшли в повному складі; чи не забагато клопоту для вас? Попереджаю, що в цьому слідстві я невинне ягня. Можу відразу сказати, що не уявляю собі, кому потрібна була смерть Містраля і хто його вбив. Що стосується мене, то в мене, здається, повне алібі.

— Ніякого алібі у вас немає, — гостро сказав Журка.

— Невже?

— Ви повернулися без чверті десять і мали ще можливість домішати отрути до горілки.

— До горілки? — здивувався Заплон.

— На жаль, отруту могли подати і в горілці.

— Сто чортів! — вилаявся Заплон. — Значить, мене все-таки вплутали в цю кашу.

— Кого ви маєте на увазі? Підозріваєте когось?

Заплон похитав головою.

— Ні, я не мав на думці нічого конкретного.

— Добре. Повернемося до теми. Без чверті десять ви були вже в садибі вілли, а в вестибюль прийшли тільки через двадцять хвилин… Що ви робили протягом цих двадцяти хвилин?

Заплон, здавалося, сторопів.

— Не знаю, що вам і сказати… Я нічого не робив.

— Як так? Ви ж якось провели цей час?

— Справді, — в голосі Заплона чути, було кепкування, — я щось мусив робити. Мабуть, я блукав по саду.

— Не жартуйте, — сказав Журка.

— Моє пояснення здається вам непереконливим?

— Зовсім непереконливим.

— Дуже прикро, але я справді не знаю, що ще вигадати.

— Вигадати? — обурений Журка грізно випростався. — Ви, здається, вирішили, кепкувати тут?

— Чому ж? Хіба я не можу гуляти в саду?

— Під дощем, о десятій годині вечора?

— Хай йому грець! — Заплон почухав розпатлану голову. — Хоч убийте мене — зовсім забув, що тоді йшов дощ.

Журка підвівся.

— Ви, бачу, не хочете розмовляти з нами серйозно. Ну що ж, може прокурор наведе вас на розум. У всякому разі, ваше становище незавидне.

— Невже мої справи гірші, ніж у шановних колег?

Нічого не відповівши на це питання, Журка попрямував до дверей. Заплон посміхнувся і заліз під ковдру.

— Є ще одна людина, яка могла б нам допомогти, — сказав Трепка. — Брат покійного. Подзвони, Павелеку, до адвоката Гжегожа Містраля.

— Обережно! — гукнув Журка, рвучко відтягуючи мене за плече.

Справді, я ганебно заґавився і ледве не потрапив під машину, яку професор Касіца виводив од гаража на головну алею.

З того часу, коли ми вийшли з кімнати Заплона, мені не давала спокою одна думка.

— Що з тобою, Павле? — дивувався Журка. — Може, це розмова з тим блазнем так вплинула на тебе?

Я кивнув головою.

— Він аж проситься, щоб його посадили, але це ще не причина, щоб, ти ліз під машину.

— Та я думаю не про нього, — буркнув я.

— Не про нього? А про кого ж?

— Думаю про цю малу Стор.

— Про Стор? — здивований Журка аж зупинився і заглянув мені в очі. — Он воно як… Розумію… розумію… хай йому чорт! — знаюче захихикав він і лупонув мене кулаком у спину.

Його надмірна догадливість вивела мене з рівноваги.

— К чорту! — спалахнув я. — Не вдавай, що не розумієш, про що йдеться. У малої Стор така сама, якщо не краща, можливість отруїти старика.

— Стор?

— Якщо ми припускаємо, що ціаністий калій був у горілці, що всипати його туди могла особа, яка того вечора виходила з вестибюля… якщо через це падає підозра на Заплона, то, мабуть, на Стор вона падає ще більше.

— Звичайно, — промовив Журка. — На неї я теж зверну увагу..

Журка й справді звернув увагу на панну Стор. Може, навіть занадто гостро і грубо. Я пересвідчився в цьому ще до обіду, йдучи до своєї кімнати на другому поверсі, я почув тихий плач. Двері в лабораторію були трохи прочинені. Я заглянув усередину. Галінка, згорнувшись клубочком, лежала на дивані і гірко плакала.

Перше враження було неприємне і ще більше поглибило мої підозри. Винна, тому й плаче! Це спосіб, за який у її становищі вхопилася б щонайменше половина жінок-злочинців. Вдає скривджену невинність, хоче вплинути на наші почуття.

Почувши скрип дверей, Галінка рвучко схопилась і змірила мене неприязним поглядом.

— Це ви? Чого вам треба?

— Нічого, вибачте, будь ласка, — промовив я, проте з кімнати не вийшов.

— Ох, налякали ви мене! — витерла вона очі. — Я думала, що ви знову хочете взяти мене на допит.

Я подумав, що це звучить фальшиво, і нова хвиля підозрінь залила мене. Але я не хотів показувати цього.

— Вибачте, будь ласка, я заглянув сюди зовсім випадково.

— Справді? — вона забавно потягнула носиком. «Вдає дитячу безпосередність», подумав я, а вголос промовив:

— Здається, поручик Журка завершив уже цю неприємну і невдячну формальність.

— Невдячну?

— А що ж, ми, панно, міліціонери, теж люди, і допит таких милих істот, як ви, завжди нас бентежить…

— Того пана Журку ніщо не бентежило. Це жахлива людина! Ви знаєте, він певен, що це я вбила пана професора Містраля, насипала ціаністого калію в графин і…