Чтение онлайн

— Не знаю… Я повинен пригадати…

— Пригадайте, будь ласка.

Журка якимсь хижим поглядом дивився на асистента. На обличчі Йонаша знову з'явилася тінь страху.

— Я бачив її… мабуть, у суботу ввечері. Так… у суботу ввечері, коли заніс професорові порошок.

— Де?

— На столику біля крісла.

— Ще одне питання. Де звичайно професор Містраль зберігав свої рукописи: у письмовому столі, в шафі чи в сейфі?

— Не знаю… Мене це не цікавило.

— Жаль, — сказав Журка, і ми обидва вийшли з кімнати.

— Може, Галінка відповіла б на це питання, — зауважив я.

— А ми йдемо саме до неї, — мовив Журка.

Галінку ми застали за роботою: вона писала листи.

— Ми перешкодили вам, — Журка посміхнувся з грацією, якої я й не підозрював у ньому. — Насамперед хочу висловити вам свою подяку. Поки що ви єдиний наш союзник у цьому похмурому домі.

Галінка зашарілася.

— Жаль, що тільки тепер ви прийшли до такого висновку.

— А може, ви союзник тільки поручика Дзярмаги?

Галінка похитала головою.

— Ні? Мій теж? Ну, то це чудово! В такому разі, може, ви скажете мені, де професор Містраль завжди тримав свої рукописи?

— У жовтому портфелі з замком-блискавкою, — відповіла вона не задумуючись.

— Доктор Йонаш знав про це?

— Безумовно. Він купив професорові цей портфель.

— Сам купив! — вигукнув Журка.

— Так, професор завжди носив із собою багато різних паперів і нікуди не виходив без портфеля. Взагалі це була дивна людина, — замислено говорила Галінка. — Може, тому, що професор був надзвичайно здібний. Я читала, що в дуже здібних людей завжди є якісь дивацтва. Іноді його поведінка просто приголомшувала. Під час розмови він, траплялося, раптом замовкав і зовсім несподівано для всіх відходив. Пам'ятаю, колись на прийомі в Державній Раді він кудись подівся. Просто зник. Я знайшла його; сидів, замислившись, на лаві в парку. Креслив щось на полях газети. Про нього можна було сказати, що він весь час працював. Завжди був зайнятий своїми думками. «Наукова праця, — говорив професор, — ніколи не буває повністю закінчена». Може, тому він не розлучався з своїми рукописами. Весь час доповнював їх і виправляв. І завжди йому здавалося, що в них є якісь прогалини.

— Ви певні, що професор привіз їх із собою сюди саме в тому жовтому портфелі?

— Цілком певна.

— Дивно, що доктор Йонаш не захотів нам про це сказати, — промимрив Журка.

— Ох, не думайте про нього погано! — поспішила Галінка захистити асистента. — Це дуже порядна людина. Тільки він страшенно вражений усім цим. Боїться, що міліція його підозріває. Ну та й я, певно, боялася б на його місці. З тим порошком йому не пощастило.

— Порядна людина не повинна нічого приховувати, — сказав Журка.

— Не кожен відважний у таких справах, — прошепотіла замислено Галінка, — іноді правда здається дуже підозрілою. Я думаю, доктор Йонаш боїться, щоб його признання не обернулися проти нього самого.

Я подумав, що Галінка більш інтелігентна і досвідчена, ніж це могло б, на перший погляд, здатись, і відчув задоволення.

— А ви бачили рукопис «Дельта» або «Дзета», коли прийшли до професора робити укол? — запитав я.

— Здається, я вже раніше відповіла вам на це запитання, — сказала трохи ображено Галінка, — я бачила тільки портфель. Лежав на письмовому столі.

— Я теж бачив тільки портфель, — промовив Журка, коли ми вийшли з кімнати панни Стор.

Потім ми знову допитали Заплона і доктора Протоклицьку, але ці допити не дали нічого нового. Обоє заявили, що не знають про рукописи професора, не входили до його кімнати і не уявляють собі, куди ці твори могли подітися.

Мацьошекова знала ще менше. Вона й не чула про рукописи в жовтих обкладинках і навіть не пам'ятала, чи лежав на столі якийсь портфель.

Під час розмови з Мацьошековою ми почули шум мотора. То під'їхав до будинку автомобіль Касіци.

— Мене цікавить, що скаже з цього приводу професор Касіца, — пробурмотів Журка.

— Це виключається! — Професор Касіца ходив по кімнаті і поправляв надто тісний комірець. — Що ви придумали, поручику! Заради таких дрібних наукових робіт убивати людину? Та де ж тут здоровий глузд? Що б це дало вбивці?

— Ну, все-таки… — запротестував Журка. — Наукову праця завжди має цінність.

— Колего, ви б не купили за неї навіть добрих штанів. — Касіца поблажливо поплескав Журку по спині своєю ведмежою лапою.

— Ви жартуєте, професоре. Але ж я маю на увазі не звичайну грошову вартість. Ця праця могла б забезпечити молодій людині, яка присвятила себе науці, непоганий старт… початок кар'єри. Наскільки мені відомо, доктор Заплон, наприклад, обрав подібну тему для своєї дисертації.

Вражений Касіца на мить остовпів.

— Ви думаєте, що хтось з асистентів міг би?

— Думаю, що все-таки це причина, професоре. Я хотів би, крім того, звернути вашу увагу на той факт, що обидві ці праці пропали.

Касіца зайшовся реготом.

— Ви говорите це серйозно?

— На жаль. Це вже встановлено. Рукописи хтось украв.

— Та це дурниці! Обидві праці у мене.

— У вас? — ошелешений Журка аж онімів.

— Професор Містраль передав їх мені в суботу зараз же після мого приїзду.