Чтение онлайн

— Де ви його знайшли?

— О, це щасливий край! — засміявся Трепка. — Долари валяються тут просто на стежках.

— Виходить, що ця річ потрапила в руки дітей! — вигукнув Журка.

— На жаль, скидається на це.

Журка хрипло скрикнув і риссю, немов кінь, якого вдарили батогом, помчав у глиб саду. Так розпочався найбільш гротескний акт нашого слідства.

Поблукавши трохи напівзарослими стежками, ми помітили стрілку, нарисовану на дереві крейдою. Інших, кращих дороговказів не було, і ми рушили туди, куди показувала стрілка. Дорога вела через густі кущі, Журка лютував.

— Невистачало, щоб я грався з дітьми, — бурмотів він, пригинаючись під гіллям.

На щастя, напрям був правильний, бо за кілька хвилин ми, продравшись крізь гущавину, вийшли на галявину. Посеред галявини виднілося погасле багаття, навколо було багато слідів, зернята і шкаралупи від дині, а також два розпороті мішки. Засапаний Журка спинився і, стиха лаючись, почав виймати з волосся хвойні глиці, сухе листя, мох і павутину.

— Хай йому чорт, пропав мундир! — Журка показав мені плями від смоли.

Я почав розглядатися, куди далі ведуть сліди, і за кілька хвилин, понишпоривши в навколишніх кущах, натрапив на якусь підозрілу стежку. Вона вела, здавалося, в непрохідну гущавину, але тут виднілися свіжі людські сліди.

— Підемо далі? — запитав я..

Журка, вагаючись, глянув у гущавину і сказав:

— Хвилиночку.

Потім він нахилився, підняв мішки, один подав мені, а другий узяв і надів на себе. Один бік у мішках був розрізаний. Якщо мішок надіти рогом на голову, то він з горем пополам міг служити за пелерину. Мені пригадалося, що в селах пастухи захищаються так від дощу.

— Непогана ідея, Журка, — похвалив я його.

Журка вилаявся про себе і обгорнувся мішком. Схожі на середньовічних мандрівників, ми заглибились у кущі, низько нахиляючи голови. Журка сердито ламав гілля, яке виступало на стежку. Глухий тріск зганяв цілі зграї галок над нашими головами.

— Тихше! — засичав я. — Лізеш, немов дикий кабан. Коли там є якісь шмаркачі, то вони перелякаються і втечуть.

На жаль, мій колега Журка, подряпаний і злий, зовсім не звертав уваги на елементарні правила життя в пущі, а наслідки цього були досить прикрі.

За кілька хвилин важкої дороги ми почули дивне квакання.

— Десь тут, мабуть, є жаби, — сказав Журка. Квакання почулося з правого боку.

— Тут повно жаб, — з огидою говорив Журка. — Значить, це якесь болото, ми ще загрузнемо десь у драговині. Дивися під ноги.

Ми глянули під ноги, і раптом кожен відчув, як щось гостре оповило шию і почало душити. Невже мотузка? І в ту ж мить якась важка заслона окутала наші голови. Я почав задихатися. В роті було повно шерсті. Не було сумнівів, мене накрили шерстяною ковдрою. Та поки я це зрозумів, мені підсікли ноги, і я на весь зріст витягнувся на землі. Відчував, як чиїсь вправні руки обкручують мене з усіх боків вірьовкою, немов кендюх. Потім почулися чиїсь притишені голоси. Видно, бандити сварилися поміж себе. Нарешті підняли мене з землі і понесли невідомо куди. Даремно я пручався, охоплений відчаєм. Зробивши кілька невдалих спроб, мокрий від поту і напівпридушений, я припинив опір.

Не знаю, скільки часу мене так несли. Кожна хвилина була мукою. Нарешті мене кинули на щось тверде. Ще деякий час я чув над собою голоси, а потім усе затихло.

З останніх сил я почав розпачливо метатися то в один бік, то в другий, і, кінець кінцем, мені пощастило притиснути черевиком кусок ковдри, а потім, згинаючись і випростуючись, вилізти з пут. Спітнілий і задиханий, я непевно звівся на ноги.

Я був у альтанці. На підлозі біля мене лежав довгий, темний тюк, який пружно згинався і розтягувався, немов якась страшна комаха в передсмертних корчах. Зсередини доходило розпачливе гудіння.

Я зрозумів, що це мій колега Журка, і поспішив йому на допомогу. Незабаром поручик, важко дихаючи, сидів на підлозі і страшенно лаявся.

— Нахабні щенята! Гультяї! Негідники!

Та ось він перестав лаятись і пошепки запитав:

— Як ти думаєш, нас хтось бачив?

— Здається, на щастя, ніхто, — відповів я.

— Слава богу, Павелеку, — простогнав Журка. — Ти уявляєш собі, як це принизило б наш авторитет?

— Можу собі уявити.

— Я мусив би піти у відставку. Сподіваюся, ти нікому не скажеш про цю ганьбу?

— А ти, — буркнув я, — міг би бути обережнішим, вирушаючи у місцевість, яку захопили індійці.

Журка заскреготав зубами.

— Прокляті байстрюки! Я їм покажу! Це ж грубий напад. Я займусь цією справою! Запроторю їх у виправний дім!

— Нікуди ти їх не запроториш. Не думаю, що ти захочеш розповісти про цю пригоду з нами. Це було б дуже нерозумно.

Журка знову вилаявся про себе.

— Але шкіру я їм спущу.

Він підвівся і, хитаючись на ногах, почав підтягати штани, обтрушувати мундир. Зненацька його погляд упав на голубий конверт, що лежав на порозі альтанки.

Журка схопив його і оглянув з усіх боків. На конверті було написано: «Лисячій Морді і Отруйній Кобрі».

Журка, сопучи від люті, розірвав конверт. У ньому був аркушик паперу, списаний азбукою Морзе. Задихаючись від злості, Журка голосно прочитав:

Журка зібгав лист.

— Вони відкрито кепкують з нас! — гукнув він. — Ну, я ж їм покажу!

— Що ти хочеш зробити? — запитав я, наляканий виразом його обличчя.

— Ось я доберуся до них, вони запам'ятають мене на все життя!

Даремно я намагався переконати Журку, щоб він махнув рукою на всю цю історію і краще спробував би зав'язати з індійцями дружні стосунки.

Журка був незламний.

— Я їх навчу розуму! — тільки й повторював.