Чтение онлайн

– Покажи! – попросила і вона. Ганс тихенько вийняв пташеня.

– Тільки не чіпайте, воно покалічене, бач, ніжка поламана.

– Треба зав'язати, – сказала Лінда. – Де ж тільки взяти ганчірочки? А що як я відірву малесенький, зовсім малесенький клаптичок від сорочки? Ніхто ж не помітить?

Сорочка була з такого грубезного полотна, що відірвати було неможливо.

– Я відірву кінчик зав'язочки від фартуха! – швидко вирішила Лінда. – Тримай, Гансе. – Трісь!

О, жах! – замість маленького кінчика відірвалася вся поворозка..

– Ой, що ти тепер робитимеш? – злякався Ганс. – Увечері фрау Фогель побачить і покарає тебе.

– Нічого, – помотала головою Лінда, – давай пташеня, ми зав'яжемо йому ніжку. Бідне, моє маленьке. – Вона так само пригортала пташеня до своїх щік, гріла в долонях, як це робив за кілька хвилин до того Ганс. І маленька Ірма гладила його пальчиком.

– Знаєте що, – сказав Ганс, – треба насмикати травички і зробити йому кубелечко, і воно житиме з нами.

– Хай живе з нами! – попросила і Ірма.

– І замість того, щоб літати скрізь, де захоче, воно житиме в сирітському домі за високим парканом… – сумно сказала Лінда.

– Ні, воно видужає і полетить, – переконано сказав Ганс, – а коли воно не зможе перелетіти паркан, я злізу туди і пущу його зверху летіти. Я ж уже лазив.

– Ти забув, як наказали тебе побити, а Гертруда це зробила?

– Ну і що з того? – уперто майнув білявим чубом Ганс. – А за обідом треба приховати шматочок хліба і принести йому. Тільки не треба нікому казати.

Так і вирішили. За обідом Лінда якось запхнула фартух, і ніхто не помітив, як він теліпається, без однієї поворозки. Але міс Джой помітила, що троє дітей побігли одразу після обіду на подвір'я і сховалися в ну точку між сірою стіною будинку і високим глухим парканом.

Нечутними кроками, як хитра кішка, що полює на необережну пташку, вона наблизилася до дітей. Кістлява, з конячим довгим обличчям і конячими жовтими великими зубами, вона не мала нічого привабливого, нічого жіночого в собі, до дітей вона ставилася гребливо, як до якоїсь шкідливої комашні. Вона була до пари фрау Фогель з її запеклою ненавистю і люттю до цих дітей.

Ким тільки вона не була в своєму житті, ця стара діва, поки не потрапила в сирітський притулок англо-американської зони! Правда, найчастіше в житті їй, як і багатьом учителям, а ще більше учителькам в Америці, доводилося бути безробітною. Все своє життя вона кляла свою професію, яка оплачувалася нижче, ніж прибирання сміття на вулиці. Завжди вона розшукувала додаткових заробітків. Їй доводилося у вільний від школи час і продавати щітки, і мити посуд в придорожніх трактирах, і бути розсильною.

Вона відмовилася від думки про заміжжя, тому що заміжніх вчительок звільняли в першу чергу, а про вчительок з дітьми і мови не могло бути. Коли міс Джой щастило потрапити на роботу, вона найменше думала про дітей, вона намагалася лише догодити начальству. Це було основне, а ніякі там уроки! Учителів, які чесно мислили і працювали, обвинувачували негайно в «більшовицькій агітації» і звільняли негайно.

Але два роки тому закрили школу, в якій вона виявила себе сумлінним виконавцем вимог начальства, і вона знову, чи не вдесяте за своє життя, опинилася безробітною. Проте вона незабаром одержала запрошення на роботу – їхати вихователькою до сирітського притулку до Німеччини в англо-американську зону. Зціпивши зуби, вона дала згоду, вислухала докладні інструкції і таким чином опинилася в компанії фрау Фогель і гера Хопперта – достойна їхня товаришка.

Власне, що було жахливого в тому, що троє дітей тішаться з маленького пташенятка? Адже у них не було ніяких іграшок, ніяких розваг. Книжки, крім шкільних, старих, потріпаних німецьких підручників, їм давали лише релігійні – такі нецікаві, такі нудні для них!

Але піти після обіду самовільно в сад, виносити хліб, хліб, який так економно видає Гертруда кожному, – це вже було великим порушенням дисципліни! І раптом вона помітила, що фартух на Лінді теліпається, а поворозкою від нього перев'язана ніжка горобця!

Діти нахилилися над горобцем, і Лінда тільки хотіла покласти його в зроблене з травички кубелечко, як кістлява рука, наче залізні лещата, вп'ялася їй в плече.

– А, так ось що ви робите! – почули вони зловісний скрипучий голос. Ганс мимоволі прикрив долонями горобеня, але кістляві пальці одірвали його руки, схопили пташку і кинули її геть, просто об паркан.

– Так от що ви робите з казенним майном, з казенним харчуванням. Негайно йдіть у дім. Негайно з'явіться до фрау Фогель!

Нещасні правопорушники повернулися в дім, опустивши голови. Вони й слова не могли вимовити в свій захист – вони боялися одного звуку голосу міс Джой і самої тіні фрау Фогель.

Фрау Фогель не було в будинку, її кудись викликали. Краще було б уже одразу відбути кару, ніж отак тремтіти весь час. Увечері, коли вони сіли за стіл, міс Джой забрала з-під їхнього носа миски з кашею і навіть хліб.

– Вони зовсім не голодні, – сказала вона, – вони віддають свої порції – значить, не потребують їх.

А їсти, звичайно, дуже хотілося. Коли хочеться їсти одразу після обіду і можна з'їсти одразу цілком вільно дві-три такі порції, то як же хотілося їсти через кілька годин? Може б хтось із дітей і сунув би окрайчик хліба, та як це можна було зробити, коли за всіма одразу стежили колючі очі міс Джой і зловісний голос то з сичанням, то з рипінням виговорював дітям їхню невдячність англо-американській владі, яка так турбується, так годує, так доглядає їх сиріт.

«Швидше б уже спати,- подумала Лінда, – а то так їсти хочеться!»