Чтение онлайн

– Ми теж з Радянського Союзу. Ми теж поїдемо. Я і Ясик, – сказала вперто Ліда ровесницям-дівчатам.

– А я? – спитала маленька Ірма.

– Ти ж німка. Ти у себе дома, – сказав хтось із старших дівчат. – А вони ні. А може, й ми не німці, тільки не знаємо.

Ірма сумно опустила голівку.

– А пам'ятаєш, – нагадала Ліда Ясику, – Грегора і Юріса теж колись викликали, давно-давно вже, ще зимою, а от забрали тільки зараз. Може, ті троє ще приїдуть і таки заберуть нас. Вони не повірили ні фрау Фогель, ні містеру Годлею. Вони не забудуть про нас. Вони ще приїдуть.

І ця мрія, ця впевненість додавала сили цим маленьким, забитим, заляканим істотам.

Звичайно, ті троє не забули. Полковник Навроцький, капітан Олександр Васильович і лейтенант-перекладач, якого звали просто Вася, бо він був зовсім молодий, були твердо переконані: так, це і є ті самі Ясик Климкович і радянська дівчинка Ліда, прізвище якої поки що невідоме. Але це радянські діти. Їх треба лише вирвати з-за цих грат.

– І хто виховує їх! – обурювався Олександр Васильович. – Запеклий фашист Хопперт, зрадниця Фогель, помісь німецької фашистки і української націоналістки – адже її чоловік український націоналіст. Така покруч! Ця жахлива американка і зовсім діккенсівський містер Годлей. Як довести перед усім світом, що ці злочинці не мають права приторкатися до дітей, а не те що вершити їхню долю. Треба негайно зв'язатися з вищою владою англо-американської зони.

Валентина Дмитрівна була в курсі всіх справ. Вона тільки не могла зрозуміти, як так – злочинців виявлено, дітей знайдено – як же не закінчити цю справу? Так само не міг примиритися ні з яким зволіканням молодий, гарячий Вася.

– Треба швидше туди знову поїхати, в це зміїне кубло. Ви ж уявіть, що вони можуть зробити з цими дітьми, з нашими дітьми. О, я певен, що не тільки в Ліди і Ясика, – у половини з них зовсім інша національність, ніж значиться в списках. І у доброї половини є батьки, які розшукують їх, чекають їх, страждають.

Ні, ніхто про них не забував. Не забували про цих дітей ні в Москві, ні в Києві, ні в Мінську. Радянські жінки друкували в газетах і передавали по радіо листи до англійських і американських жінок-матерів: «Поможіть повернути наших дітей». І Ліна Павлівна, і Галина Олексіївна писали Каті: «Скажи обережно Олі Климкович – здається, Ясика знайшли, але ще не вирвали звідти. З ним якась наша дівчинка Ліда, але її прізвище встановити важко. Цією справою відає особисто полковник Навроцький. Хай негайно Оля напише посвідки, завірить і надішле йому, зразки посилаємо».

Здається, у полковника Навроцького були вже всі потрібні докази з приводу Ясика.

– Сьогодні ми напевне привеземо його, – сказав Олександр Васильович схвильованій Валентині Дмитрівні, яка знову проводжала їх, тримаючи на руках кругленьку веселу Валюшку.

– Прямо до нас. Прямо до нас, – наказувала вона чоловікові, – я приготую обід, спечу пиріг. Дитинка моя ріднесенька, скільки вже без батька і без матері у цих недолюдків. Може, і дівчинку вам пощастить вирвати. Васю, – звернулася вона до хлопця, – та ти б викрав її, чи що, разом з Грицьком, – вона показала на шофера.

– Оці мені жінки, – похитав головою полковник. – Ну що ти кажеш, Валентино?

Вони поїхали, а Валентина Дмитрівна заходилася по господарству. Справді, треба все приготувати як слід. Удень з Валюшкою вона пішла до крамниці, купила гарний хлоп'ячий костюмчик, білизну, іграшки. «Яке щастя матері, нарешті», – думала вона. На вечір все було готово. Обід, пиріг з літерою «Я», квіти, костюм, великий м'яч. Такий самий, як у Валюшки, конячка з пушистим хвостом і гривою. Який хлопчик не любить конячки?

Чекати вже не було сил. Подзвонила знайомій – дружині Олександра Васильовича.

– Приходьте, разом чекатимемо! Пообідаємо всі у нас. Адже свято! Ще одну рідну дитину витягли.

Сиділи, перекидаючись словами. Вже й Валюшку поклали спати. Ой, нарешті гудок машини. Валентина Дмитрівна з приятелькою вибігли на ганок.

З машини вийшли полковник, Олександр Васильович і Вася. Більше нікого.

– А де ж хлопчик? – спитала перелякано Валентина Дмитрівна. Полковник суворо мовчав, покусуючи сивий ус.

– Нема, – вимовив нарешті Олександр Васильович. – Кудись відправили. І хлопчика, і дівчинку. Мерзотники! Що ж тепер робити?

Сиділи мовчки. Ніхто не приторкнувся до обіду.

– Ходімо зв'яжемося з Москвою, – сказав полковник. – Работор-гівці кляті! А в списках і прізвищ нема. Самі номери.

Вони пішли до службового кабінету полковника. Дружина Олександра Васильовича – до себе, Валентина Дмитрівна – до Валюшки.

На столі стояв непочатий святковий пиріг з літерою «Я», квіти, а на маленькому столику лежали штанці, сорочечка, черевички, великий м'яч, і дивилася на все намальованими очима велика гарна іграшкова конячка з пушистим хвостом і гривою.

* * *

Коло Неаполя є вулкан Везувій. Про Неаполь і про вулкан колись вчили діти всього світу в школах у 3-х і 4-х класах, залежно від того, яка школа.

До Неаполя приїздили туристи з усієї Європи і підіймалися на Везувій. Сміливіші навіть заглядали у кратер.

Тепер знову в Неаполі збиралася велика кількість людей з багатьох країн Європи. Але це були не туристи, і вони приїздили не з цікавості, не знічев'я. Їх звозили з усіх закутків, де містилися табори, таємничі табори «американської зони», і між ними було багато дітей, яких звозили теж у зачинених наглухо вагонах з усіх таємничих англо-американських притулків.

І дорослі, і діти конали в нестерпних муках, хворіли, умирали, і ніхто з них не знав, що їх щодня рахують, ними гендлюють. Коли сотнями і тисячами дорослих виводили з табору, решта не знала, куди їх ще ведуть, куди везуть. А що могли знати діти, коли, підраховуючи десятками, їх гнали по трапу на велетенський пароплав і, не даючи оглядатися, штовхали до трюму?

У дітей тих не було ні імен, ні прізвищ.

Самі номери.