Чтение онлайн

Так місіс Ліліан і вирішила.

Але, подумавши одну мить, вона раптом змінила своє рішення: кінець кінцем це були перші медики, які, либонь, зацікавилися працею лікаря Нен-Сагора.

— Я спитаю діда, — відповіла вона, — без його згоди я не можу нічого сказати.

— Звісно, звісно місіс.

— Проте чекайте, — спинилася місіс Ліліан і знову підозріливо оглянула співрозмовців. — А ви… не журналісти?

— О ні, місіс, що ви!..

Місіс Ліліан знизала плечима й пішла до діда. Обидва незнайомі лишилися на палубі, старанно кланяючися їй.

Згоду в Нен-Сагора пощастило дістати. Старому лікареві було зрештою однаково. Були це вороги чи друзі — навряд чи вже можна було більше знеславити його лікарську репутацію. Та й чи про репутацію йшлося тепер. Лікар Нен-Сагор відрізав себе від світу, тепер йому залишилася його власна робота в Нурі, та й тільки. Її треба докінчити й остаточно оформити, — цього вистачить на ці останні кілька років життя.

Він дав згоду побачитися з незнайомими лікарями.

Обидва незнайомці надзвичайно зраділи, вони довго по черзі трусили руку місіс Ліліан.

— О місіс, ми так вдячні вам! — говорив той, що вільно володів англійською мовою, його компаньйон мимрив щось під ніс і свою безсловесність компенсував міцними, майже непристойними, рукостисканнями: він був дужий, як бугай.

Місіс Ліліан насилу визволила свою руку.

Прийняв незнайомців Нен-Сагор у своїй каюті. Вони ввійшли, одчайдушно потрясли Нен-Сагорові руку і зараз же, не чекаючи запрошення, посідали.

— Чим я можу служити вам? — поцікавився Нен-Сагор, коли гості трохи заспокоїлися й перестали закидати його висловами своєї пошани.

— О сер!.. — говорити почав той, що володів англійською мовою.

Це був ставний мужчина років понад тридцять, чорнявий, але вже з значною сивиною на скронях. В його мові бринів легкий горловий акцент жителя Сходу. Другий говорив по-англійськи дуже погано, відзначався м’якою південною вимовою, був нижчий на зріст, шатен, років під тридцять п’ять і надзвичайно кремезний.

— О сер! Насамперед треба вам сказати, що ми з колегою медики. Так, так. Я — хірург, мій колега — ендокринолог. Це наші, так би мовити, медичні спеціальності. Але ми обидва працюємо зараз, бо найбільше цікавимося саме цим — проблемою кліматичного лікування. Ми вивчаємо клімат не як засіб порятунку для туберкульозників першої стадії, не як нормований лікувальний порціон, а як величезне і могутнє джерело загального оздоровлення людського організму, як основу всякої профілактичної роботи.

— Так, — сказав Нен-Сагор.

Гості починали його цікавити.

— Така настанова нашої роботи не є випадковою пристрастю нас двох, така настанова медичних шукань взагалі надзвичайно поширена серед медичних кіл нашої країни. Ми повинні сказати, що ваша попередня діяльність в загальних — на жаль, мушу признатися, — в загальних рисах нам знайома. Ми читали з великим захопленням ваші статі з кліматології.

— Це старі мої статті, друковані, коли не помиляюся, в 1901 році?..

— Так, так. На жаль, мало що з пізніших робіт потрапило до нас. Ми навіть гадали досі, що ви вже припинили вашу наукову роботу. Коли це, з місяць тому, ми знайшли в англійських газетах замітку про те, що на чергових зборах Британського медичного товариства має стояти ваша доповідь про результати вашої багаторічної експериментальної роботи.

Нен-Сагор нахмурився. Але його співрозмовці не помітили цього. Експансивний житель Сходу вів далі свою гарячу мову.

— Ми були тоді в Туреччині, потім переїхали до Єгипту. Ми подорожуємо тут з науковою метою, відряджені нашим урядом вивчати по країнах Сходу постановку кліматичного лікування, зокрема кліматичне лікування туберкульозу. І от уже в Єгипті, - це було днів кілька тому, — ми прочитали звіт про ваш виступ на зборах медичного товариства…

Нен-Сагор знову ще гірше нахмурився, але жваві співрозмовці знову не помітили цього.

— Ах, недотепи! — зареготав гарячий житель Сходу, і його колега вторив йому так голосно, що місіс Ліліан мимоволі боязко поглянула на відкритий ілюмінатор.

Пізніше вона встала і зовсім його загвинтила.

— Ах, старі ханжі! їх, бачите, так обурила ваша симпатія або, як мені здається, просто об’єктивна сентенція на адресу політичного ворога, що вони про ваш науковий виступ простісінько собі забули.

— Атож! Це ви надзвичайно вірно сказали, звичайна об’єктивна сентенція, — зрадів Нен-Сагор.

Він пожвавішав і вже охоче підтакував молодим колегам.

Тільки місіс Ліліан не покидав похмурий настрій. Навпаки, тепер він іще збільшився: місіс Ліліан недаром майже десять літ відвідувала соціалістичні зібрання, — тепер вона певна була, що перед нею сидять дійшлі провокатори.

— Чудії! — не вгавав тим часом житель Сходу. — Просто кажучи — варвари! Що їм наука? А ще сміють вихвалятися. Та вони наукою, немов панциром, прикривають лише своє невігластво, реакційність і, даруйте мені, класову тенденцію…

Місіс Ліліан остаточно впевнилася в своїх підозрах. Тепер вона добирала способу вийти з цього становища й дати відсіч намірам на провокацію.

— Ах, який жаль, що ми не були присутні на тому засіданні! Ах, який жаль, що нам так і невідомі ваші висновки, ваші позиції! Ви дозволите бути одвертими? Ах, сер, ми оце прийшли до вас тільки для того, щоб ублагати вас поділитися з нами вашою науковою теорією. О сер, благаємо вас! Тільки основні тези, тільки найсхематичніший огляд результатів ваших експериментів… Я признаюся вам: всупереч маршрутові нашого відрядження, ми сіли на цей пароплав і пливемо до цього непотрібного нам Бомбея виключно для того, щоб здобути змогу побалакати з вами. Ми сподіваємося, що блискучі результати розмови з вами цілком компенсують нам і той час, який ми потратимо, зробивши такий величезний гак у нашій подорожі…

Місіс Ліліан нарешті вирішила й наважилася. Вона встала й підійшла до розмовників. Її суворий вигляд спинив гарячу мову людини Сходу.

— Шановні громадяни, — холодно мовила вона, — будьте ласкаві назвати себе.

Нен-Сагор розгублено подивився на неї. Житель Сходу зніяковів і розгубився.

— Будьте ласкаві назвати себе або негайно ж… залиште нас…

— Лі, - пробурмотів старий лікар, — але ж…

— Я чекаю, — не зважила на діда місіс Ліліан.

— Бачите… — житель Сходу все більше ніяковів, — бачите… — Потім він безпорадно поглянув на свого колегу, що хоча й розумів, про що йде мова, але теж нічого не міг сказати. Тоді він відважився. — Наші прізвища? Але це вам нічого не скаже… Моє прізвище Думбадзе, а мого товариша звуть Коломієць…