Чтение онлайн

За глибоким переконанням Хетеля, наклейками могли цікавитися лише піжони, які люблять виставляти на загальний огляд великі шкіряні валізи — буцімто кількість кольорових папірців на них може піднести їх, піжонів, в очах солідної людини. Правда, яка ж солідна людина — Ціммер? Уже те, що він — завсідник такого паскудного ресторану, свідчить само за себе. Що ж, нехай бавиться папірцями, і дитячі забавки можуть принести користь…

А Ціммер, перебираючи наклейки, бубонів собі під ніс:

— Гляньте, гер Ранненкампф, яка красива наліпка… Моя колекція має понад п'ятнадцять тисяч наклейок, а цієї нема. Готель «Монако» на Гранд-каналі у Венеції… Хочете, я вам дам за неї дві чи три південноамериканські?

Хетель нещиро зітхнув. Відповів:

— У мене таких дві… Цю можу вам презентувати.

— Маю сьогодні щасливий день! — зрадів Ціммер. — Але я не можу прийняти дарунок. Тільки обмін, шановний колего, тільки обмін, інакше я не зможу висловлювати своє захоплення вашою колекцією. Сподіваюсь, ви не сприймаєте мої похвали, як натяки? У мене, наприклад, нема і такої… — витяг яскраву наклейку, на якій був зображений Везувій і на тлі гори сонячні промені. — Готель «Термінує» у Неаполі…

— У моїй колекції широко представлений Близький Схід, — зауважив Хетель, ніби між іншим. Насправді ж уважно стежив, яке враження справлять ці слова: Ангель попереджав, що син колись просив його дістати наліпки в аравійських країнах; їх дуже мало, і за ними ганяються всі лабелісти. І справді, Ціммер зиркнув на нього недовірливо. Мовив:

— Я витратив не один десяток шилінгів на листи, аби добути щось із Саудівської Аравії чи Йемену. Але цих країн, певно, ще не торкнулася цивілізація, і там просто нема наклейок — майже всі мої листи лишилися без відповіді.

— Ну, вам, виходить, досі не щастило, — засміявся Хетель. — Я маю на увазі — до зустрічі зі мною.

— Я матиму щастя хоча б одним оком глянути на наші унікуми?

Хетель весь підібрався, немов готувався до стрибка: тепер головне не схибити. Покопирсався виделкою в тарілці, мовив, буцімто йшлося про незначну послугу:

— Завтра в другій половині дня я буду у Зальцбурзі. Десь увечері матиму вільний час. Але й мені хотілося познайомитися з вашою колекцією.

— Моя холостяцька квартира… — завагався Ціммер.

— Яке це має значення! — махнув рукою Хетель.

— Тоді прошу вас завтра ввечері на чашку кави, — рішуче запропонував бібліотекар. — Ми можемо зустрітися тут. Я вечеряю о пів на восьму, і після вечері, якщо це вас влаштує…

— Я пішов би дивитися на ваші наклейки і о дванадцятій, — грубо підлестив Хетель, та старий сприйняв це, як належне.

— Так, моя колекція — одна з найкращих у світі! — мовив з гордістю і підвівся. — Завтра рівно о пів на восьму. Маю честь.

Пішов поміж столиками, прямий і сухий, мов стара сосна, котра вже давно повинна була звалитися, та якимось чудом усе ще тримається напівгнилим корінням за землю.

Хетель зняв окуляри і почав повільно протирати їх хусточкою. Він завжди робив так, коли хотів зосередитись, — ніби вигороджувався од зовнішнього світу якоюсь напівпрозорою плівкою, люди й предмети робилися розпливчастими, нереальними, мов привиди, і ніщо не заважало думати. Розмірковував: завтра він потрапить до квартири Ціммера. Ключ! Йому більш нічого не потрібно — ключ! Важко заглядати наперед, та навряд чи видасться ще така нагода дістати зліпок ключа…

Увечері він обговорив з Ангелем і Грейтом можливі варіанти завтрашньої розмови. Вірніше, прикидали різні ситуації, в які міг потрапити Хетель. Все залежало від того, де носить Ціммер ключ. Якщо в кишені брюк, всі їхні хитромудрощі — марна справа, і слід шукати якийсь інший спосіб проникнення в бібліотеку.

Ангель весь час крутився на стільці, видно було, йому хочеться щось запропонувати, та не наважується, чи не може сформулювати свою думку. Так крутиться учень за партою — ніби й знає урок, та боязко піднести руку.

Хетель кілька хвилин спостерігав за Ангелем, потім не витримав:

— Тут усі свої, Франц, і якщо ви бажаєте запропонувати щось, зробіть це, не вагаючись.

Видно, Ангелеві справді потрібно було заохочення: він ще раз крутнувся на стільці і, дивлячись мимо Хетеля, запропонував:

— А якщо цього бібліотекаря, того?.. — рубонув долонею.

На мить запанувала тиша. Власне, ця ідея виникала і в Хетеля, і в Грейта. Буває ж таке: однакові мерзосвітні думки обсідають всіх співбесідників, але варто комусь першому висловити їх, як уже інші благородно обурюються, спрямовуючи на негідника громи з блискавками.

Але в цьому випадку реакція була зовсім іншою — Хетель блиснув скельцями окулярів, втупившись в Ангеля, і запитав м'яко:

— І це маю зробити я?

Ангель не відповів прямо. Сказав, мовби роздумуючи про себе:

— Є багато способів непомітно прибирати людей…

— Не вийде! — раптом крикнув Хетель. — Я не збираюсь іти на каторгу!

Ангель повчально підняв угору палець.

— Я мав на увазі, що з вашим досвідом… — Поморщився і мовив твердо: — Ви не дитина, Хетель, і коли не буде іншого виходу!..

— Панове… панове… — втрутився Грейт. — Для чого стільки емоцій? Може, все обійдеться, і завтра ми матимемо ключ…

— Справді, — одразу заспокоївся Ангель, — всі наші суперечки не варті виїденого яйця…

Хетель був упевнений, що Ангель зам'яв цю розмову із суто тактичних міркувань: навряд чи варто загострювати стосунки, коли все ще попереду. Але він твердо знав, що не піде на «мокру справу». Не тому, що це суперечило його принципам чи він боявся, просто Хетель завжди вмів тверезо оцінити обставини і визначити, чи варто ризикувати. Полюючи за Ціммером, він уже встиг наслідити: двічі зустрічався з бібліотекарем у ресторані, і хтозна, чи не зверне поліція увагу на ці зустрічі, адже вона неодмінно встановлюватиме коло знайомств Ціммера.