Чтение онлайн

— Я поведу машину сам, — вгадав хід його думок Ангель.

— Звичайно, — не зреагував на підтекст Хетель. — Ми поставимо її в гаражі разом із контейнерами.

— Ні, — категорично заперечив Ангель і вказав на куток кімнати, — золото лежатиме тут!

— Через три-чотири дні, коли одержимо телеграму від Штайнбауера, знову доведеться переносити його до машини.

— Контейнери лежатимуть тут! — повторив Ангель. — І не треба умовляти мене!

— Ніхто, вас не умовляє, — знизав плечима Хетель, — робіть, як хочете. До речі, Штайнбауер телеграфуватиме сюди?

— Ми не знали, як складуться обставини, — пояснив Грейт, — і домовились, що телеграму адресуватимуть на пошту в Блю-Альм. Це, здається, недалеко звідси? На ім'я вашого слуги. Штайнбауер уже в Берні, йому потрібно три-чотири дні, щоб владнати справу з літаком.

— Літак сяде в районі штольні?

— Поблизу від неї, в Долині конвалій, — там є зовсім непоганий майданчик. Штайнбауер добре запам'ятав його: в долині чекав на нього «фізельєр шторх», щоб вивезти з «Альпійської фортеці». На жаль, Штайнбауерові так і не вдалося потрапити на літак…

— Кляті комуністи! — процідив крізь зуби Хетель. — Тоді вони думали, що взяли бога за бороду!

— Але ж і зараз ви мусите зважати на них. Інакше Штайнбауер сам прилетів би в Австрію. До речі, — Грейт умостився в кріслі напроти Хетеля, — хто це вимагає голови Штайнбауера? Я чув про якісь його гріхи в Чехословаччині. Що це за історія?

— Дурне, — зневажливо махнув рукою Хетель, — справа не варта виїденого яйця. Звичайна акція, а роздмухали у казна-що!

— Розкажіть, — зацікавився Ангель.

— Якщо вже Штайнбауер злочинець, — не без натяку глянув у його бік Хетель, — то що вже казати про інших… Таких акцій, яку провів Роберт, були тисячі, про них уже давно забули і, коли б не ім'я Штайнбауера, не згадували б і цю. Пусте, панове, нема про що й мовити, але, коли вже так хочете, розповім. Я знаю докладно всю цю історію. Це сталося десь наприкінці війни, у сорок п'ятому році, у другій половині квітня. Мій колишній шеф, у якого я мав честь бути певний період ад'ютантом, Ернст Кальтенбруннер, був призначений фюрером особливим уповноваженим у районі «Альпійської фортеці». Він виконував тут обов'язки рейсхфюрера СС, імперського міністра внутрішніх справ головнокомандувача армією резерву. Розумієте, яка влада, панове! Але йому потрібні були надійні помічники, і він зробив Штайнбауера своїм заступником. Кальтенбруннер ніколи не забував Роберта і покладався на нього, як на самого себе…

В останніх словах Хетеля Грейт вловив ледь помітну заздрість. Подивувався: скільки років минуло з того часу, і начебто люди мусять бути щасливими, що бог утримав їх від небезпечної близькості до таких осіб, як Кальтенбруннер, — адже дехто й досі розплачується за це в'язницею, — і ось тобі: Хетелю й досі болить, що не його, а Штайнбауера зробив Кальтенбруннер своїм наступником. Але нічим не виказав, що розгадав потаємний хід думок Хетеля, лише підохотив:

— Але який це мало зв'язок з акцією проти чеських партизанів?

— Там, — пояснив Хетель, — стояла тоді наша армійська група під командуванням генерал-фельдмаршала Шернера. По шляху до «Альпійської фортеці» Штайнбауер завітав до командувача, і той поскаржився йому на партизанів. Ця партизанська сволота, панове, наприкінці війни остаточно знахабніла і робила збройні напади на регулярні частини. В тилу армії Шернера діяла партизанська бригада «Ян Жижка». В неї виявилася зручна позиція — гори там нависають над шосе і залізницею в районі міста Злин, а ці комунікації необхідні були Шернеру для маневрування військами. Генерал-фельдмаршал поділився своїми побоюваннями з Штайнбауером, і той пообіцяв йому звільнити цей район від партизанів.

Під Злином, в селі Візовіце, розташувався винищувальний батальйон Штайнбауера «Зюйд-Ост». Чудова частина — кожен солдат був вартий десяти, і не тільки умінням діяти за будь-яких обставин, а духом, якщо хочете, справжньою злістю і ненавистю до ворогів фюрера. Боже мій, — зітхнув скрушно, — як часто нам не вистачало цієї ненависті!

— Не прибіднюйтесь, — заворушився в кріслі Грейт, — і не удавайте з себе ягняти.

— У воєнному запалі, — визнав за потрібне пояснити Хетель, — і ми, і ви часто перебільшували міру жорстокості один одного. Але ж війни не буває без жорстокості і без того, що потім переможці починають називати злочинами. Якщо б Німеччина перемогла, ми б судили вас, Кларенс, як воєнного злочинця за бомбардування наших міст.

— Обережніше! — буркнув Грейт невдоволено. — Ми мстили вам за «Фау».

— Все залежить від того, з якої точки зору подивитися на подію, — посміхнувся Хетель. — Однак ми відійшли від теми. Так от, Штайнбауер, прибувши у Візовіце, встановив контакт із начальником гестапо в Злині оберштурмфюрером СС Гельмутом Хайнеке. Цей Хайнеке виявився спритною людиною — йому вдалося заслати до партизанів свого агента. Ось цього агента Хайнеке і діставив Штайнбауеру. Роберта цікавило, де розташована партизанська бригада, як і чим озброєна, скільки має бійців. Певно, дані, одержані від агента, задовольнили Штайнбауера, бо наступного ранку його батальйон виступив з Візовіце в гори.

Квітень, панове, а в горах лежав ще сніг — довелося пускати вперед всюдиходи, аби могли проїхати грузовики з солдатами. Там є таке село — Плоштина, вірніше, не село, тьху, кілька брудних будинків з аборигенами, які й не нюхали цивілізації. В лісах навколо цього села, як інформував наш агент, і розташувалися партизани. Цілком зрозуміло, що Штайнбауер хотів оточити їх і знищити. Операція розвивалась ідеально — навколо Плоштини остаточно замкнулось й почало стискатись кільце. Уявляєте собі цю картину, гер Себолд? Це вам не повітряна прогулянка з бомбовим вантажем. Озброєні солдати, вівчарки… І з-за кожного куща можуть різонути з автомата, кожний крок може стати останнім…

— Ваші зенітки іноді збивали нас, — перебив його Грейт. — І не думайте, що шлях у повітрі безпечніший.

— Таке життя… — зауважив Хетель. — І все ж особисто я вибрав би літак… Так от, Штайнбауерові люди прочесали все навколо Плоштини, та партизанів не знайшли. Виявляється, ті, налякані дезертирством нашого агента, знялися зі своїх позицій і завіялися геть. Ну, що б ви зробили на місці Роберта? Уявляю собі його лють! Я б і сам зігнав усю ту брудну наволоч, що давала партизанам притулок, і порозмовляв би з нею… Звичайно, хлопці підпалили хати. Акт, я б сказав, справедливості: давав ворогам притулок — залишайся без нього. Ну, й побавилися трохи: підсмажили кількох. Мовляв, погрійся, свиняпартизан, марш у вогонь! Дехто стрибав, а того, хто опирався, кінчали. Адже існував наказ фюрера, що всі, хто підтримував партизанів, підлягали знищенню. Солдати виконували наказ, панове, та й розстріляних у тій Плоштині — всього два десятки. А ці чехи після війни підняли галас: трагедія Плоштини! Трагедія Лідіце! Не розумію їх — начебто й розсудливі люди, а такі перебільшення! Яким же словом тоді назвати вбивство Гейдріха?