Чтение онлайн

Зробилося моторошно від такої думки — ні, нехай Ангель сам іде на це, коли хоче. Цей чортів Франц одержить вдвоє чи втроє більше за нього, Хетеля, нехай і ризикує!

… Хетель так заглибився в думки, що мало не проґавив прихід Ціммера. Побачив його лише тоді, коли бібліотекар уже йшов поміж столиками. Мимовільно глянув на годинника — рівно пів на восьму, секунда в секунду. Так і сказав Ціммеру:

— По вас можна перевіряти годинника…

— Я ціную свій і ваш час, — коротко відповів той, сідаючи.

Офіціантка вже несла йому на підносі вечерю, і бібліотекар розстелив на колінах серветку. Їв швидко і мовчки, лише спорожнивши тарілку, запитав:

— Ви принесли?

Хетель поплескав долонею по портфелю. Мовив, наче признавався в чомусь недозволеному:

— Мені сьогодні снилася ваша колекція. Наклейки перетворювалися на готелі, які навалювались на мене з усіх боків — готелі, готелі й готелі…

Бібліотекар нічого не відповів, лише глянув на Хетеля трохи приязніше. Підвівся.

Від «Райського куточка» до бібліотеки три квартали. Вони проминули їх швидко, не розмовляючи. Обійшли майдан, забрукований ще у середньовіччі, і зупинилися під аркою, важкою й широкою, котра наче нагадувала людині, якою жалюгідною комахою вона є насправді. Двері до книгосховища теж з тих часів — оббиті залізом.

Ціммер зупинився, розстебнув плащ, поліз до задньої кишені брюк.

«Боже мій, — жахнувся Хетель, — і знайшов же місце для ключа!»

Настрій одразу зіпсувався. Дивився на бібліотекаря з ненавистю і шкодував, що той не попав до його рук колись: він би спустив з нього шкуру, а потім звелів би повісити саме під цією аркою, і то була б найкраща пересторога для всіх педантів та книжних черв'яків. Навіть не помітив, як клацнув замок, побачив ключ лише тоді, коли Ціммер витяг його з замкової щілини: великий, з фігурною ручкою — і як тільки він влазив до кишені?

Пропустивши Хетеля всередину, бібліотекар замкнув двері і сховав ключ знову до кишені.

«Добре, що хоч нема засува», — подумав Хетель, наче це хоч на йоту полегшувало їхню справу.

Настрій у нього остаточно зіпсувався, майнула навіть думка, що пропозиція Ангеля щодо ліквідації цієї старої холери не така вже й безглузда — гнів закипів у нього в грудях, обличчя запашіло, і він, як завжди бувало в таких випадках, почав рахувати до двадцяти: славився своєю витримкою і рідко хто знав, чого це йому коштувало. Подумав: зрештою, можна буде вдатися по допомогу до карних злочинців — спеціалістів по замках. Правда, справа ця довга й марудна — встановлювати зв'язки з карним світом, та все ж це краще, ніж бруднити руки об цю стару перечницю.

Ціммер пригощав його кавою, сам лише ковтнув раз і забув про чашку, розклав на письмовому столі наклейки і перебирав їх, немов розкладав пасьянс; котрий може вийти лише раз у житті. Риси обличчя в нього загострилися, очі блищали, він перекладав наклейки, наче це мало якесь значення — де і як вони лежатимуть. Він бубонів щось собі під ніс і навіть наспівував, Хетель міг закластися, — легковажний оперетковий марш, і він почав розмірковувати, де й коли старий сухар міг почути його: напевно, згадки далекої молодості, коли щось людське ще було в ньому. Якщо б Ціммера раптом запитати, де він бачив «Циганського барона», напевно б розсердився, але ж це було, так само, як і те, що ця старезна шкапа носила колись короткі штанці. А тепер на ньому немодні й давно не прасовані брюки, що пузиряться на колінах, і задню кишеню їх відтягує ключ…

«Але ж Ціммер колись скидає брюки…»

Думка про це раптом розважила Хетеля: уявив, яке це антиестетичне видовисько — довгий і худий Ціммер без штанів. Підвівся, бо, зрештою, від перебування в кімнаті бібліотекаря він нічого не вигравав, запитав:

— Вам подобаються ці наклейки?

Ціммер зиркнув на нього, наче вперше побачив, але Хетель підійшов упритул до столу і навіть самочинно переклав кілька кольорових квадратиків. Так, він хазяїн цього багатства, і Ціммер мусить зважати на це.

Бібліотекар подивився на цього нахабу в опуклих окулярах, наче хотів нагримати, та природжена делікатність перемогла — мовив увічливо і навіть прохально:

— Я можу запропонувати вам в обмін рідкісні екземпляри. Звичайно, я розумію вас, і було б нахабством вести мову про все це, — обвів рукою навколо столу, — та коли у вас є дублі…

Хетель знову переклав наклейки.

— Відберіть те, що вам найбільше подобається, — запропонував.

Видно, Ціммер давно вирішив, що взяти, бо зсунув у купку в центрі стола кілька наклейок. Завагався, та все ж поклав ще дві чи три.

Хетель із задоволенням віддав би йому весь цей паперовий мотлох, аби тільки кілька секунд потримати в руках ключ від брами. Але, ніби шкодуючи, перебрав наліпки, зітхнув.

— Добре, — мовив, скрушно похитавши головою, — я можу поступитися ними, коли у вас справді знайдеться щось на обмін.

Ціммер мало не урочисто підійшов до величезної шафи, вмонтованої в стіну, витяг кілька однакових за формою і розміром дерев'яних ящиків.

— Гляньте-но сюди, — підкликав Хетеля. І коли той почав перебирати паперові квадратики, кружальця й трикутники, пояснив: — Ви третя чи четверта людина, яка має безпосередній доступ до моєї колекції.

— Я щасливий; колего, — промимрив Хетель, непомітно зиркаючи на годинник. Чорт, уже минула година, як вони розбирають ідіотські папірці, він бачить, як випирає ключ з Ціммерової кишені, але цей ключ так само далекий од нього, як і тоді, коли він перебуває в Альт-Аусзее. Ось безглуздий приклад, коли відстань у двадцять кілометрів дорівнює одному метру. Хто може, так би мовити, філософськи обгрунтувати цю проблему?

Хетель зневажав усі філософії світу, вважаючи, що всі вони — вигадка хитрих євреїв, котрі намагаються вловлювати простаків у свої тенета. Думаючи так, він хитрив сам із собою, бо мав певне коло життєвих поглядів, фактично, також свою філософію, яка стверджувала і виправдовувала його стосунки з людьми. Погляди ці не вражали новизною і оригінальністю й нагадували відомі ієзуїтські концепції: Хетель любив брати від життя, не гребуючи жодними засобами і не перетруджуючи себе. Мабуть, тому й подумав, що навряд чи з бібліотекарем у нього щось вийде, — непомітно позіхнув і, відібравши навмання півтора десятка наклейок, запитав:

— Вам не дуже шкода буде розлучитися з ними?

Ціммер пробуркотів у відповідь щось невиразне, що, певно, мало означати згоду, і Хетель кинув наліпки на стіл, перемішавши їх зі своїми. Збирав їх повільно, скоса стежачи за бібліотекарем, і, помітивши, як зажурено видовжується в того обличчя, запропонував:

— Завтра чи післязавтра ми можемо зустрітися ще. Я перегляну свою колекцію і, гадаю, знайду цікаві дублі.

Ціммер заметушився.

— Звичайно… звичайно, шановний колего… Я з задоволенням… Як завжди, в «Райському куточку»…