Чтение онлайн

— Виходить, ви з дружиною хочете отримати розрахунок?

— Якщо тільки це не завдасть вам незручностей, сер.

— Але ж кілька поколінь ваших предків жили у Баскервіль-Холі! Мені б дуже не хотілося з перших хвилин тут поривати давні родинні зв’язки.

Я помітив сліди хвилювання на блідому обличчі дворецького.

— Нам з дружиною це також нелегко, сер. Але, сказати вам правду, ми були дуже прив’язані до сера Чарльза і досі ніяк не отямимось після його смерті. Нам важко тут залишатися. Ми вже не зможемо почуватись у Баскервіль-Холі, як колись.

— Що ж ви збираєтеся робити?

— Я сподіваюся, сер, що ми зможемо налагодити якусь справу. Адже сер Чарльз не обділив нас своєю щедрістю… А тепер дозвольте показати вам ваші кімнати.

Верх холу був обведений галереєю з перилами, на яку вели двопрогінні сходи. Звідти через увесь будинок проходили два довгих коридори, куди виходили всі спальні. Моя була в одному крилі зі спальнею Баскервіля, майже двері в двері. Ці кімнати виявилися сучаснішими за центральну частину будинку, а світлі шпалери й безліч запалених свічок одразу ж пом’якшили гнітюче враження, що виникло у мене по приїзді в Баскервіль-Хол.

Однак їдальня на нижньому поверсі своїм похмурим виглядом нас просто вразила. Це була довга кімната з помостом для стола господаря, відділеним однією сходинкою від тієї частини, де мали сидіти особи нижчого рангу. В далекому кінці були хори для менестрелів. Високо в нас над головами чорніли величезні балки, за якими виднілася закіптюжена стеля. Можливо, вогні смолоскипів, барвистість і буйні веселощі стародавніх бенкетів пом’якшували похмурість цієї кімнати, але зараз, коли в ній під єдиною лампою з абажуром сиділи два джентльмени, одягнені в усе чорне, їхні голоси звучали приглушено, і настрій у них був трохи пригнічений. Довга вервечка предків у найрізноманітніших костюмах — від вельможі епохи королеви Єлизавети й до чепуруна часів Регентства — дивилися на нас зі стін, пригнічуючи своїм мовчанням. Розмова за столом якось не клеїлася, тож я відчув полегшення, коли по вечері ми перейшли курити до досить сучасної більярдної кімнати.

— Що й говорити, ситуація не з веселих, — сказав сер Генрі. — До всього, звісно, можна звикнути, але зараз я почуваюся не в своїй тарілці. Не дивно, що мій дядько нервував, живучи самотньо в такому будинку. Ну що ж, мабуть, розійдімося. Можливо, вранці нам тут здасться не так уже й похмуро.

Перш ніж лягти спати, я розшторив вікно. Воно виходило на газон перед парадними дверима. За газоном, розгойдуючись від вітру, стогнали високі дерева. У проміжку між швидкоплинними хмарами вигулькнув місяць. У його холодному сяйві за деревами виднілося нерівне пасмо скель і довга лінія похмурих боліт. Я засмикнув штору, переконавшись, що останнє моє враження від Баскервіль-Холу нітрохи не спростовує першого.

Але воно виявилося не останнім. Незважаючи на втому, я все-таки не зміг заснути й, перевертаючись з боку на бік, марно закликав до себе сон. Десь далеко годинник відбивав кожні п’ятнадцять хвилин, і більше ніщо не порушувало мертвої тиші, яка панувала в будинку. І раптом глухої півночі до мого слуху долинув виразний звук, у природі якого сумніватися не доводилося. Це були ридання, приглушені, судомні схлипування жінки, чиє серце розривається від горя. Я звівся на ліжку і напружено прислухався. Плач лунав десь близько, в самому будинку. Я почекав із півгодини, нашорошившись усім тілом, але не почув більше нічого, крім ударів годинника і шурхоту плюща, що оповивав стіни.

Свіжа чарівність ранку стерла з нашої пам’яті гнітюче враження, яке залишилося в нас обох після першого знайомства з Баскервіль-Холом.

Коли ми з сером Генрі сіли снідати, яскраве сонячне світло вже лилося у вузькі вікна з кольоровими гербами на скельцях, розкидаючи по підлозі різнобарвні відблиски. Темна дубова обшивка світилася бронзою в золотих променях, і тепер нам важко було уявити, що напередодні ввечері ця кімната навіювала на нас таку зневіру.

— Будинок тут ні до чого. Можливо, ми самі в усьому винні, — сказав баронет. — Стомилися з дороги, промерзли, от нам усе і видалося таким похмурим. А за ніч ми відпочили, чудово почуваємось, і навколо теж повеселішало.

— Однак не можна все списувати тільки на настрій, — відповів я. — Скажіть мені, наприклад, невже ви не чули серед ночі чийогось плачу, здається, жіночого?

— А знаєте, мені також вчувалося щось подібне крізь дрімоту. Я довго прислухався, а потім вирішив, що це було уві сні.

— Ні, я все ясно чув і впевнений, що плакала жінка.

— Треба негайно поговорити з Беррімором.

Він викликав дворецького дзвінком і звернувся до нього за роз’ясненнями. Мені здалося, що бліде обличчя Беррімора сполотніло ще більше, коли той почув питання господаря.

— У будинку всього дві жінки, сер Генрі, — відповів Беррімор. — Одна з них посудомийка, яка спить в іншому крилі, друга — моя дружина, але я запевняю вас, що вона не плакала.

І все-таки він збрехав нам, бо після сніданку я випадково наштовхнувся у коридорі на місіс Беррімор. При яскравому освітленні я побачив високу, дуже спокійну жінку з виразними рисами обличчя й зі строгими стиснутими губами. Але очі — червоні, з припухлими повіками. Значить, вона уночі таки плакала, а якщо так, чоловік про це не знати не міг. Проте він запевняв нас у протилежному, навіть попри те, що його можуть викрити в нещирості. Навіщо? І чому вона так гірко ридала?

Чимось таємничим і похмурим віяло від цього блідого благовидного чоловіка з чорною бородою. Він перший побачив тіло сера Чарльза, і обставини смерті старого Баскервіля були відомі нам тільки з його слів. Невже у кебі на Ріджент-Стріт ми бачили Беррімора? В усякому разі, борода була достоту такою. Кебмен говорив про людину середнього зросту, але це враження могло бути помилковим. Як мені тепер встановити істину?

Насамперед, звичайно, треба побачити начальника поштової контори в Ґрімпені й довідатися в нього, чи передали нашу телеграму Беррімору в руки. Принаймні, мені буде що повідомити Шерлокові Холмсу.

Сер Генрі після сніданку почав переглядати ділові папери, тож у мене з’явився вільний час. Пройшовши чотири милі зручною дорогою вздовж боліт, я вийшов до маленького, непоказного села, в якому передусім мені впали в око дві величезні солідні будівлі — готель і будинок доктора Мортімера. Начальник поштової контори, який виявився також і місцевим крамарем, запам’ятав нашу телеграму.

— Звичайно, сер, — сказав він, — я доправив її містерові Беррімору, як і було зазначено.