Чтение онлайн

— Любий друже, — сказав він, — незважаючи на всю свою далекоглядність, Холмс не міг в усіх подробицях передбачити, як складеться моє життя в Баскервіль-Холі. Ви мене розумієте? Уже кому-кому, а вам точно не захочеться ставати мені на заваді. Ні, пустіть мене самого.

Можете тільки здогадатися, в якому я був становищі. Я розгубився, не знаючи, що й сказати, як учинити, а тим часом сер Генрі взяв свого ціпка й пішов.

Але варто було трохи поміркувати, і мене почала мучити совість — навіщо я дозволив йому залишитись без мого нагляду? А що, коли, повернувшись до Лондона, я буду змушений зізнатися вам, що моє потурання призвело до лиха? Мене кинуло в жар від самої лише думки про це. Ще не пізно, його можна наздогнати. І я відразу ж вирушив до Мерріпіт-Хаус.

Я швидко йшов дорогою, не бачачи сера Генрі, й за кілька хвилин наблизився до того місця, де починається стежка, що веде вглиб боліт. Засумнівавшись у правильності обраного шляху, я піднявся на пагорб, з якого відкривається широкий краєвид на болота, — той самий пагорб, де колись була каменярня. Звідти я відразу побачив баронета. Він ішов стежкою приблизно на відстані чверті милі від мене, а поруч з ним ішла жінка — міс Степлтон. Зрозуміло, що ці двоє давно про все домовилися і сьогоднішня зустріч не випадкова. Заглиблені в розмову, вони йшли дуже повільно і, судячи з жестикуляції міс Степлтон, вона намагалася в чомусь переконати сера Генрі, який уважно її слухав та час від часу заперечно хитав головою. Я стояв посеред валунів, не знаючи, що вдіяти. Наздогнати їх і порушити цю інтимну бесіду було неможливо.

Але в чому полягає моє завдання? У тому, щоб ні на мить не зводити очей із сера Генрі. Вистежувати друга — вкрай неприємне заняття. І все-таки я не бачив іншого виходу й вирішив і далі спостерігати з вершини пагорба, а потім для очищення совісті в усьому зізнатися баронетові.

Щоправда, якби він раптом опинився у небезпеці, я б не зміг йому допомогти, тому що був занадто далеко, але, погодьтеся, вибирати не доводилося.

Пройшовши кілька кроків, наш сер Генрі та дівчина зупинилися, захоплені розмовою, і я раптом зрозумів, що я не єдиний свідок їхньої зустрічі. Серед валунів промайнуло щось зелене.

Придивившись пильніше, я побачив, що це зелений клапоть на ціпку, а ціпок несе людина, яка прямує до стежки. Виявилося, що це Степлтон зі своїм сачком для лову метеликів. Він був значно ближче до нашої парочки, аніж я, і йшов прямо на неї. У цю мить сер Генрі обійняв міс Степлтон, але вона відвернулася, намагаючись вивільнитися з його обіймів. Він нагнувся до неї, вона затулилась від нього долонею… А потім вони відскочили один від одного й озирнулися. Причиною цього був Степлтон, який щодуху біг до них, нестямно розмахуючи сачком. Він палко жестикулював і, порівнявшись із закоханими, у страшному хвилюванні заметався перед ними. Я не міг зрозуміти, що все це означає, але Степлтон, очевидно, у чомусь звинувачував сера Генрі, а той виправдовувався й потроху починав сатаніти. Дівчина стояла поруч і вперто мовчала. Нарешті Степлтон круто повернувся, наказово махнув сестрі рукою, і та, кинувши оком на сера Генрі, пішла за братом. Рвучкі жести натураліста свідчили про те, що він розгнівався й на дівчину. Баронет провів їх поглядом, опустив голову і повільно рушив назад.

Я так нічого й не втямив із цієї сцени і відчував глибокий сором, адже став її свідком потай від свого друга.

Мені більше нічого не залишалося, як утекти з пагорба й зустріти баронета внизу. Його обличчя розчервонілося від гніву, брови були насуплені — він явно не знав, що робити.

— О, Ватсоне! Звідки вас принесло? Невже ви все-таки пішли слідом за мною?

Довелося йому все пояснити: як я відчув, що не можу відпустити його самого, як ішов слідом за ним і став свідком їхньої зустрічі й усіх наступних подій. Сер Генрі блиснув на мене очима, але моя відвертість обеззброїла його, і він розсміявся — правда, невесело:

— Здавалося б, серед такої пустки можна було сподіватися на самоту, але ж ні! Всі ніби змовились і вийшли помилуватися, як я упадаю за дівчиною! А залицяння вийшло досить невдале. Де ви забронювали собі місце?

— Он на тому пагорбі.

— Виходить, на гальорці. А її братик улаштувався в перших рядах. Ви бачили, як він на нас налетів?

— Так, бачив.

— Вам ніколи не спадало на думку, що цей суб’єкт несповна розуму?

— Ні.

— Мені також. До сьогодні я вважав Степлтона звичайнісінькою нормальною людиною, а тепер мені здається, що на нього треба надягти гамівну сорочку, а може, й на мене. Невже я такий поганий? Ви живете зі мною не перший тиждень, Ватсоне. Будьте відверті. Що мені заважає стати хорошим чоловіком жінки, яку я кохаю?

— Як на мене, нічого не заважає.

— До мого становища в суспільстві він причепитися не може, виходить, справа в мені самому. Що він має проти мене? Я в житті нікому не заподіяв зла. А цей тип навіть близько не хоче підпускати мене до неї.

— Він так і сказав?

— Так, і навіть дещо додав. Знаєте, Ватсоне, я познайомився з нею лише кілька тижнів тому, але з першої зустрічі зрозумів, що ця жінка створена для мене. І вона… Вона теж… Їй було добре зі мною, я готовий заприсягтися в цьому! Жіночі очі красномовніші за слова. Але він ставав на заваді нашому зближенню, і я тільки сьогодні знайшов можливість поговорити з нею наодинці. Вона з радістю погодилася на це побачення, але, як ви думаєте, навіщо? Щоб говорити про наше кохання? Аж ніяк, була б її воля, вона й мене змусила б замовкнути. У неї одне на язиці: тут небезпечно, і вона не заспокоїться доти, доки я не виїду з Баскервіль-Холу. Я сказав, що після зустрічі з нею нікуди звідси не виїду, а якщо це справді так потрібно, нехай їде разом зі мною. Словом, я їй освідчився, але вона навіть не встигла відповісти мені, тому що цієї хвилини її любий брат налетів на нас, як навіжений.

Він був увесь білий з люті, а його безбарвні очиці буквально метали іскри. Що я, мовляв, собі дозволяю?! Як я смію чіплятися до жінки зі своїми залицяннями, які нічого не викликають у неї, крім відрази?! Чи я думаю, що баронетові все дозволено?! Аби він не був її братом, я знав би, як йому відповісти! Довелося сказати тільки, що нічого ганебного в моїх почуттях немає і що я сподіваюся колись мати честь назвати міс Степлтон своєю дружиною. Але марно, і наостанок я не стримався й погарячкував, а не варто було, зважаючи на те, що вона стояла поруч. Після цього він забрав її, як ви самі бачили, а я залишився сам вкрай здивований. Тепер, Ватсоне, поясніть мені, що все це означає, і я довіку пам’ятатиму цю вашу послугу!

Я поміркував так і сяк, але, правду кажучи, вся ця історія мене самого здивувала не менше. Титул нашого друга, його багатство, молодість, характер, зовнішність — усе свідчило на його користь, і я не знав про нього нічого кепського, крім, мабуть, темного фатуму, що тяжіє над його родиною.

Так, дивно, що пропозицію сера Генрі відкинули так різко й навіть без усякої уваги до бажання самої дівчини. Дивно й те, що вона поставилася до всього настільки байдуже. Втім, наші сумніви того дня розв’язав сам Степлтон. Він з’явився з вибаченнями за брутальність, довго розмовляв із сером Генрі в його кабінеті, — і сутички ніби й не було, натомість нам зробили честь запрошенням пообідати у Мерріпіт-Хаус наступної п’ятниці.

— І все-таки я не перестав сумніватися в нормальності цієї людини, — сказав сер Генрі, — у мене й тепер перед очима стоїть його обличчя, коли він накинувся на нас сьогодні вранці, але треба віддати йому належне, вибачення були ґрунтовні, до них не причепишся.

— І як він пояснив свій спалах?

— Сестра для нього все. Це зрозуміло, і я дуже радий, що він знає їй ціну. Вони все життя прожили разом і, якщо вірити його словам, інших близьких людей у нього немає, тож можливість розлуки з нею викликає у нього жах.