Чтение онлайн

Завтра вранці я поїду до Кумбі-Тресі і, якщо мені вдасться побачити цю пані з досить сумнівною репутацією, місіс Лауру Лайонс, ми зробимо великий крок уперед до того, щоб однією загадкою в нас стало менше.

Між іншим, ваш покірний слуга потроху перетворюється на мудрого змія: коли Мортімер зайшов аж занадто далеко у своїх розпитуваннях, я поцікавився, до якого типу належить череп Френкленда, і врятував становище — решта шляху була присвячена лекції з краніології [13] . Роки, проведені в товаристві Шерлока Холмса, не пройшли даремно.

Аби покінчити з описом цього нудного дощового дня, згадаю ще про одну розмову, цього разу з Беррімором. Вона дала мені козиря в руки, з якого я й ходитиму слушної хвилини.

Мортімер залишився в нас, і після обіду вони з баронетом сіли за партію в екарте [14] . Дворецький подав мені каву до кабінету, і я скористався цим, аби поставити йому кілька запитань.

— Ну, Берріморе, як там ваш любий родич? Виїхав чи досі переховується на болотах?

— Не знаю, сер. Хоч би скоріше виїхав! Адже скільки ми з ним набралися лиха! Але відтоді, як я востаннє відніс йому їжу, про нього нічого невідомо.

— А тоді ви його бачили?

— Ні, сер, але я потім перевірив — їжі на місці не виявилося.

— Раз їжі не було, це означає, що він усе ще там.

— Начебто так, сер, якщо тільки її не взяла та, інша людина.

Моя рука з чашкою завмерла на півшляху до рота, і я втупився в Беррімора:

— То ви знаєте, що там є ще хтось?

— Так, сер. На болотах переховується ще одна людина.

— Ви її бачили?

— Ні, сер.

— Звідки ж ви про неї знаєте?

— Мені говорив про це Селден десь півтора тижні тому. Ця людина також криється, але я вважаю, що вона не з каторжан… Не подобається мені це, докторе Ватсон, зовсім не подобається! — з несподіваною силою вирвалося раптом у Беррімора.

— Слухайте, друже мій! Я тут дію виключно в інтересах вашого господаря. Я тільки для того й приїхав, аби допомогти йому. Скажіть мені відверто: що, власне, вам не до вподоби?

Хвилину Беррімор вагався, ніби жалкуючи про свою нестриманість або ж не знаходячи слів для виявлення своїх почуттів.

— Та все, що там відбувається, сер! — вигукнув він нарешті, показавши на залите дощовими потоками вікно, що виходить на болота. — Не на добро це. Там замислюють чорну справу, повірте моєму слову! Мені тепер хочеться тільки одного: щоб сер Генрі якнайшвидше виїхав звідси до Лондона.

— То що вас так налякало?

— А ви згадайте про смерть сера Чарльза! Мало чого там наплів слідчий! Прислухайтеся вночі, що робиться на болотах. Адже люди ні за які гроші не погодяться вийти туди після заходу сонця… А ця людина, що там переховується й когось вистежує, — кого вона вистежує? Що все це означає? Ні, для тих, хто носить ім’я Баскервілів, це добром не скінчиться, і я не дочекаюся того дня, коли нові слуги сера Генрі заступлять на моє місце й мені можна буде звідси виїхати!

— Розкажіть мені про цю людину, — попросив я. — Що ви про нього знаєте? Що говорив Селден? Йому відомо, де той ховається і навіщо?

— Селден бачив його разів зо два, але він обережний, хитрий. Спочатку Селден подумав, що це поліцай, а потім переконався, що тут щось зовсім інше. На вигляд він — джентльмен, але що йому там потрібно, ніяк не втямиш.

— А де він ховається?

— Селден каже, що в старих печерах на схилах пагорба — знаєте, там є кам’яні печери, де в стародавні часи жили люди.

— А чим він харчується?

— Селден вистежив, що до нього ходить якийсь хлопчисько. Він, напевно, носить йому їжу і все інше з Кумбі-Тресі.

— Гаразд, Берріморе. Про це ми з вами ще якось поговоримо іншим разом.

Коли дворецький вийшов, я зупинився біля вікна й подивився крізь тьмяне скло на хмари, що біжать по небу, і на дерева, які тріпав вітер. Якщо за такої погоди незатишно навіть у будинку, то як тоді в кам’яній печері на болотах?! Якою ненавистю треба палати, щоб улаштувати засідку в такому місці, в такий час! Що спонукало цю людину піти на таке тяжке випробування?

В одній із цих печер криється сама суть того завдання, що так мучить мене. Присягаюся, не мине й дня, як я зроблю все, на що спроможний, щоб розгадати цю таємницю!

Уривки з мого щоденника, що склали останній розділ, впритул підвели нас до 18 жовтня, тобто до дати, починаючи з якої всі ці неймовірні події почали блискавично наближатись до своєї страшної розв’язки.

Події останніх днів настільки врізалися у мою свідомість, що я можу розповідати про них, не звертаючись до своїх записів.

Отже, почнемо з того дня, напередодні якого я з’ясував дві вкрай важливі обставини. Перша: місіс Лаура Лайонс із Кумбі-Тресі писала серові Чарльзу Баскервілю й призначила йому побачення у тому самому місці, де він зустрів свою смерть (причому в той-таки домовлений час), і друга: людину, що переховується на болотах, слід шукати в кам’яних печерах на схилі пагорба. Я відчував, що тепер тільки брак мужності та кмітливості може зашкодити мені розгадати ці дві загадки.

Того вечора мені не вдалося розповісти баронетові про місіс Лайонс, оскільки доктор Мортімер допізна засидівся з ним за картами. Але наступного дня під час сніданку я поділився з сером Генрі своїм відкриттям і запропонував з’їздити зі мною в Кумбі-Тресі. Спочатку він охоче погодився на це, але, поміркувавши, ми вирішили, що мені краще поїхати самому. Що офіційніший вигляд матиме цей візит, то менших результатів ми доможемося. І я з докорами сумління залишив сера Генрі в будинку, а сам вирушив на ці нові розшуки.