Історія з собаками
Шрифт:
— Мене звуть Спиро Драгнев, шановний лікарю. Народився в Печері, а за фахом лісівник. Був лісничим, працював на пилорамі, потім директором лістехнікуму й нарешті — корчмарем. Двадцять років держав оцю корчму, — він стукнув палицею по кам'яному східцю. — Але два роки тому, коли вирівняли дорогу, це місце спорожніло. Тепер я — голова мисливського товариства.
— То ви все-таки голова!
— Не можу нарікати на долю!
— А що ви казали про вовкулаків?
— Просто не раджу бувати вам тут уночі.
— Через вовкулаків?
— Не будьте самовпевненим! Там далі небезпечне місце.
Він показав назад, на те таємниче місце, звідки чулося кумкання жаб.
— Я не вірю в байки! — заперечив я.
— Але мені можете повірити, я прожив тут двадцять років!
— І мали незвичайні пригоди?
— Особисто я — ні! Але дещо траплялося.
— Ну гаразд! — промовив я. — Хто розпоряджається цією хатою зараз?
— Сільрада, її віддали мисливському товариству.
— Чудово! — зрадів я. — Звернуся до сільради з проханням, аби дали мені внайми цю хату.
— Ви збожеволіли! Що вам робити самому біля такого болота?
— Болото? — вигукнув я. — Та болото поблизу — це щастя для мене!
— Не кваптеся! — підніс руку велетень. — Ви ще не знаєте, що то за болото, про яке ми говоримо!
— Розплоджу качок і гусей, — міркував я. — А може, й буйволів. Ви не уявляєте, яка то вигідна тварина — буйвіл. Буйволи — моя давня мрія.
— Нічого не розплодите, лікарю, ні качок, ані гусей, а про буйволів шкода й мови! Це місце небезпечне, воно ні для чого не придатне, хіба для зимівлі дичини.
— Якщо болото таке небезпечне, то чого ви сюди ходите?
— На полювання.
— Еге! — засміявся я. — А де ж ваша рушниця?
— Тут. Хочете, покажу?
Він нагнувся, дістав ключа й відімкнув двері. Мене огорнула темрява, сповнена застояного запаху тютюну, мишей і всякої нечисті.
У нього справді була рушниця, розкішний мисливський карабін. Він по-царському висів над ліжком.
— Вінчестер! — пояснив він. — Один такий на всю Болгарію!
Решта все в тій коморі було злиденне. Дощате ліжко, низький стілець, стіл, застелений старими газетами.
— От бачите! — промовив він, помітивши, що я роззираюся навколо. — Зовсім не для культурної людини!
Він не пішов полювати, а люб'язно запропонував провести мене додому.
Прощаючись на майдані, я запитав його:
— Отже, ви не радите мені поселятися там?
— Та хата не для вас! Кажуть, ночами на болоті з'являються привиди, а в корчмі розплодилося стільки бліх, що можуть об'їсти людину до кісток. Послухайте моєї ради — це не для таких ніжних, як ви!
— Я маю чудовий хімічний засіб від бліх, — відказав я. — А в привиди не вірю! Я не належу до романтичних людей!
Назавтра я винайняв стару корчму.
Голова сільради довго кривився, поки дав згоду, і лише коли я почав розповідати про буйволів, розхвалюючи їх на всі лади, махнув рукою й сказав секретареві общини виписати розпорядження про віддання хати мені під житло.
— Ідете туди на свій страх і риск! — сказав він. — Місцевість волога, повно комарів, а крім того, поруч болото, про яка кажуть різне.
— І ви? — я був страшенно здивований і навіть трохи обурився. — Чи не вважаєте ви мене за марновіра?
— Там пропадали люди, — попередив голова. — Направду. Торік восени інженер з міста Н пішов полювати качок — і більше його ніхто не бачив. Можете перевірити. Інженера звали Юліан Петров. Пропав, наче його й не було ніколи! А старші люди розповідають і про інші випадки. Так що… — він застережливо підніс палець, — на свій страх і риск!
— Нічого зі мною не станеться! — відказав я. — У мене в Момчилові двоє собак, справжні вовки, напишу, щоб мені їх привезли якнайшвидше.
— Оце розумно, — кивнув голова. — І все ж…
Може, йому ще раз хотілося нагадати, що я йду туди на свій страх і риск, але, згадавши, що вже казав це, він промовчав.
На тому й порішили. Він послав людей, щоб побілили й підремонтували хату, а про буйволів не згадував.
В обід під рестораном я зустрівся з тим самим велетнем. У комсомольській кондитерській завивав магнітофон, і ми вибрали столик у найдальшому куті зали.
— Отже, — він похитав головою й похмуро посміхнувся, — ви мене не послухали. Чув, що найняли мою колишню корчму.
— А чому б і не найняти! — відповів я. — Хіба тут мені краще?
Він не відповів. Мовчки випив горілку й зібрався йти. Подаючи руку, сказав:
— Там у підвалі лишився деякий мотлох. Коли-небудь я прижену машину й заберу його.
— Як собі хочете! — засміявся я, щасливий, що все склалося так добре.
В обід я поставив могорич робітникам, погомонів з ними про се, про те, розповів про буйволів, а потім пішов стежкою до болота, аби на власні очі побачити, що воно таке. Вже перед самими кущами мене наздогнав один із старших робітників.
— Ви казали, що хочете походити в цій околиці, — сказав він, — то будьте обережні. Ідіть тільки по стежці, нікуди не звертаючи з неї.
— Не бійтеся! — відповів я йому. — Я не в тім'я битий.
— Так-то воно так, але дивіться в чотири ока й не забувайте ось чого. Це болото не схоже на інші, воно міняється коли не щодня, то через день. Сьогодні ще ти став на тверде, а завтра глянеш — на тому місці ковбаня!
— Ну гаразд! — мовив я заспокійливо. — А ті ковбані глибокі?
— В деяких, товаришу, й води нема! Саме багно.