Чтение онлайн

Рябкова. Та то вчора Квятковська хотіла похвастатись вашою пісенькою - "Прудиусом"; товкла її, товкла, та все ні в тин ні в ворота - судариня криворота! А таки наважилась співати... Ну й утяла ж до гапликів! Музика - одне, вона - друге... ні тпру ні ну! А все ще дметься... аж поки з гальорки не крикнули: "Годі!"

Лучицька. Невже їй трудно? Такий простий мотив... (Почина наспівувати)

Як поїхав мій миленький до млина, до млина,

А я собі Прудиуса найняла, найняла і т. д.

Спочатку співа боязно, тихо, з паузами, а потім з запалом... поки не схопилась за серце, з задишкою, аж закашлялась.

Маринка (хотіла раніш спинити, та Лучицька очима просила дозволить їй). Боже мій! Кашель! Задишка! Що ви наробили? Води, води напийтесь!

Лучицька (ледве вимовля). Мікстуру...

Маринка (дає). Лишенько тяжке! А казали, що слухатиметесь... Так-то ви хочете стріти свого любого?

Лучицька. Не буду, не буду! Так захотілось... згадати минуле... і похлинулася... Мовчатиму!

Богданиха. Ви мовчіть та дивіться! Ось і вінок буде зараз готовий... 

Лучицька мовчить, важко дише і мімікою показує, щоб їй наділи дукач і намисто, її наряджають. Взагалі в мімічній грі спочатку видно, що вона стражда, хапається за серце, за груди, а потім їй муки стихли, і вона уже мімічно гра з дитячим усміхом. 

Ось і віночок готовий! Бачите, який славний? От і надінемо! (Надіва). Як вам в йому любесенько!

Ті ж і Палажка.

Палажка. Сидить уже дитиночка моя, прибирається? Мати божа, учула ти молитву мою!

Лучицька. Ай! (Обніма няню).

Палажка. Ріднесенька моя, ось просвірка тобі з часточкою за здравіє! Молилась за тебе і в монастирі, і тут... 

Лучицька цілує її, показує, що мусить мовчати, бо Маринка говорить заборонила; показує, як вона любить няню, і на ноги показує, що няня для неї натрудила. 

Що там ноги, що мої кості? Аби ти, моє янголятко, була здорова... І будеш - я знаю, що господь зглянеться на наші сльози! 

Лучицька показує жестами, що вірить в бога, цілує проскуру, просить няню присісти відпочить, а потім вона мов і поговорить з нею. Проскуру передає, щоб коло ікони поставить. Палажка кладе, іде поуз, і, глянувши на Лучицьку, махнула в розпачі рукою, і з риданням пішла в бокові двері.

Ті ж і Безродний.

Безродний (входить з вінком). З новим здоров'ям, з новим щастям, з новою славою! На втіху нам і на красу мирові! (Кладе вінок до ніг Лучицької і цілує їй руки).

Лучицька (обніма Безродного). Друже мій! Єдиний мій! (На міміку Маринці). Я трішечки... трішечки...

Безродний. Ми встали уже? Прибираємось! Тож-то сьогодні і день такий, - не нарадується мир божий!

Лучицька. Встала... Мені лучче... Я така щаслива... Так вам рада! (Знову обніма). Єдиний мій!

Безродний. Боже мій! Як я вас.... (Утирає очі і відходить; передає Маринці гроші). 

Мімічна сцена. 

Лучицька (розчулено). Знаю, знаю... (Пауза). Ану, підведіть... З вами пройдусь, мені легше... Мені так радісно, мов п'яна...

Маринка (злякано). Не треба, не треба!

Лучицька. Ні, ні... пройдусь...

Безродний. Постійте ж.

Маринка. Беріть її під руки.

Лучицька (встає, хитається). Ох, слаба ще, втомилась... (Задишка).

Маринка. Лягли б краще... А то все тривожитесь та надриваєтесь...

Лучицька. Ні, перемогла вже... О, бачите? Іду... іду... іду!.. Швидко... сама!

Безродний. Ви тільки схудли... Але то пусте...

Лучицька (хапається за серце). Ай!! Не можу!! Смерть тут, смерть!! (Кинулась і повисла на руках у Безродного).

Безродний. Заспокойтесь... голубонько!.. То все наживете... Не можна ж зразу. (Показує очима, щоб підкотили крісло). 

Його тепер ставлять насеред кону. 

Може, ляжете?

Лучицька (маха головою, що не хоче). 

Її садять в крісло. 

Смерть!.. Сила зникла... Нема чим жити... (Звішує руки і голову безсило).

Безродний. Надбаєте... буде чим... жити... (Утира крадькома очі).

Лучицька (усміхаючись журно). Ви самі тому не вірите... друже...

Безродний. Такої кривди там (на небо) бути не може!

Лучицька (все тяжче дише). Не нам розуміти святу волю... Мені тільки тим... ще журно вмирати... що життя... марно пройшло... Не справдились ні мрії... ні надії!.. Навіть рідна сцена, якій я, боже, як вірила... теж хитається, - мій талан не дав їй... спомоги... І серце коханому не дало втіхи... і ви, мій кращий друг, з своїми широкими думками оддали себе цілком... і опинились марно край ями...

Безродний. Що я? Може, й слід було, щоб так сталося: лихо поновля душу і гартує думки... А ви до себе несправедливі: немарно пройшло молоде ваше життя, недарма талан просіяв, не на порожньо й серце любило! Хай ми й не тішимо тепер слухача новинкою та дивовинкою, але наше народне життя з його радощами і горем великим, наша рідна мова з'єднали його з меншим братом, прихилили серце до його... І поміг сьому й ваш талан: він окрасив сцену, освітив її сяйвом яскравим і привабив до себе весь люд. Що в сім'ї нашій, яка розрослась і розвилась, не без лихих людей, то де їх нема? Де люде - там і гріх! Але скільки під вашим крилом виховалось і чесних, і добрих, і милостивих! А серце ваше всіх гріло, всім давало і світло, і тепло, і навіть коханій дружині хова такий рай, якого й на небі нема...