Чтение онлайн

Та що більше затаювалася пані Бонасьє, то більше її чоловік переконувався: таємниця, в якій вона не хотіла йому признатися, — дуже важлива. І він надумав побігти до графа де Рошфора та повідомити його, що королева шукає гінця для поїздки в Лондон.

— Пробачте, люба пані Бонасьє, але я мушу вас залишити, — сказав галантерейник. — Не знаючи, що ви сьогодні прийдете додому, я призначив побачення одному своєму приятелю; я затримаюсь у нього ненадовго, і якщо ви зачекаєте якусь хвилинку, то я, поговоривши з приятелем, повернуся й відведу вас до Лувру, бо вже сутеніє.

— Дякую вам, пане, — відповіла пані Бонасьє. — Ви не такі хоробрі, щоб стати мені в пригоді; я піду до Лувру сама.

— Як вам буде завгодно, пані Бонасьє, — мовив колишній галантерейник. — Чи скоро я побачу вас знову?

— Певно, що скоро; наступного тижня в мене має бути менше роботи, і я скористаюся з цього, щоб зробити лад у нашому господарстві.

— Гаразд; я чекатиму на вас. Ви на мене не сердитеся?

— Я? Анітрішечки.

— Отже, до скорого побачення?

— До скорого побачення.

Бонасьє поцілував дружині руку й хутко вийшов.

— От тобі й маєш, — мовила пані Бонасьє, коли двері за чоловіком зачинилися, — Тільки й бракувало, щоб цьому дурневі стати кардиналістом! Але ж я ручилася королеві, обіцяла моїй володарці… О Боже, Боже! Вона вважатиме мене однією з тих тварюк, якими кишить палац і яких спеціально тримають біля королеви, щоб вони стежили за нею! О пане Бонасьє! Я ніколи палко вас не кохала; тепер усе стало куди гірше: я ненавиджу вас! І обіцяю поквитатися з вами!

Не встигла пані Бонасьє вимовити ці слова, як стукіт, що долинув згори, змусив її підвести голову.

— Люба пані Бонасьє! — почула вона з-над стелі чийсь голос — Відчиніть дверцята на сходах, і я зараз зійду до вас.

Так от, пані, — сказав Д'Артаньян, входячи у двері, які відчинила молода жінка, — дозвольте вам сказати: у вас не чоловік, а нікчема.

— Ви чули нашу розмову? — спитала пані Бонасьє, схвильовано глянувши на Д'Артаньяна.

— Від першого до останнього слова.

— Яким же то чином, Боже мій?

— Тим самим, яким мені пощастило почути ще одну, жвавішу вашу розмову зі шпигунами кардинала.

— Що ж ви зрозуміли з неї?

— Тисячу речей: по-перше, що ваш чоловік, на щастя, телепень; далі — що ви опинилися в скруті, з чого я дуже радію, бо це дає мені змогу запропонувати вам свої послуги, і Богом клянуся: я для вас ладен кинутись у вогонь; нарешті — що королеві потрібна чесна, розумна й віддана людина, яка у її справі поїхала б до Лондона. У мене є принаймні дві з цих якостей, і тому я пропоную вам свою допомогу.

Пані Бонасьє не відповіла, але серце її закалатало й потаємна надія заблищала в очах.

— А що мені буде запорукою, — спитала вона нарешті, — коли я довірю вам цю місію?

— Моє кохання до вас. Тож наказуйте, повелителько: що я маю робити?

— Боже мій, Боже мій, — прошепотіла молода жінка, — чи можу я довірити вам цю таємницю, пане? Адже ви такий іще молодий!

— Я бачу — хтось мусить ручитися за мене.

— Так, це мене дуже заспокоїло б.

— Ви знаєте Атоса? — Ні.

— Портоса? — Ні.

— Араміса?

— Ні. Хто це?

— Мушкетери його величності. А чи знаєте ви їхнього капітана, пана де Тревіля?

— Авжеж, цього добродія я знаю, не особисто, правда, але з розмов, які не раз чула в покоях королеви, де про нього говорили як про шляхетного й чесного дворянина.

— Сподіваюся, ви не вірите в можливість його зради на догоду кардиналові?

— О, звичайно, ні!

— Тоді звірте йому вашу таємницю й спитайте, чи можна втаємничити в цю справу мене, хоч якою важливою, безцінною й небезпечною вона була б.

— Але це не моя таємниця, й тому я не маю права розкривати її вам.

— Хоч і збиралися довірити її панові Бонасьє, — ображено сказав Д'Артаньян.

— Як довіряють листа дуплу дерева, крилу голуба, нашийнику собаки.

— Але ж ви бачите, як я вас кохаю.

— Авжеж, ви про це говорите.

— Я чесний!

— Я вірю в це.

— Я хоробрий!

— О, в цьому я певна.

— Тоді випробуйте мене.

Все ще вагаючися, пані Бонасьє глянула на юнака. Але в очах Д'Артаньяна палав такий вогонь, а в словах його бриніла така щира переконаність, що молода жінка відчула непереможне бажання довіритися йому. До того ж, вона опинилась у такому становищі, коли просто мусила піти на ризик.

Надмірна завбачливість, як і надмірна довірливість, могли однаково погубити королеву. А ще, зізнаємось, її змусили заговорити ті почуття, які цей юнак мимоволі заронив у її серце.

— Отже, — сказала пані Бонасьє, — я здаюся на ваші запевнення й довіряюсь вам. Але присягаюся ім'ям Бога, який нас чує: коли ви зрадите нас, то, хай навіть вороги мене й помилують, я накладу на себе руки, і ви будете в цьому винні.

— А я присягаюсь ім'ям Бога, — й собі мовив Д'Артаньян, — що, якби мене схопили під час виконання вашого доручення, я б радше погодився на смерть, ніж сказав або зробив щось таке, що комусь зашкодило б.

Тоді молода жінка розповіла йому все те, частину чого він уже знав із зустрічі під ліхтарем навпроти Самаритянки.

Це було їхнє освідчення в коханні.

Д'Артаньян сяяв од гордості та щастя. Таємниця, якою він тепер володів, і жінка, яку він кохав, робили його сильним і впевненим у собі, як ніколи.

— Я їду! — вигукнув він. — Їду негайно!

— Як це — ідете? — спитала пані Бонасьє. — А ваш полк, а командир?

— Присягаюсь душею — через вас я забув про все, люба Констанціє! Справді, мені потрібна відпустка.