Чтение онлайн

— Ще одна перешкода, — сумно прошепотіла пані Бонасьє.

— О, з цією перешкодою, — вигукнув Д'Артаньян, поміркувавши хвильку, — я впораюсь легко, можете бути певні!

— Яким чином?

— Увечері піду до пана де Тревіля й попрошу добитися для мене цієї милості в його свояка пана Дезессара.

— А тепер про інше…

— Про що? — спитав Д'Артаньян, відчувши, що пані Бонасьє не наважується закінчити думку.

— У вас, можливо, немає грошей?

— «Можливо» тут цілком зайве, — усміхнувшися, відповів Д'Артаньян.

— Тоді візьміть цей гаманець, — сказала пані Бонасьє, відчиняючи шафу й виймаючи торбинку, якої півгодини тому так ніжно торкалася рука її чоловіка.

— Гаманець кардинала? — зареготавши, вигукнув Д'Артаньян; адже він — читач добре це пам'ятає — розібрав у себе підлогу й чув усю розмову між чоловіком та дружиною.

— Гаманець кардинала, — відповіла пані Бонасьє. — Як бачите, він досить повний.

— Хай йому чорт! — вигукнув Д'Артаньян. — Оце здорово — врятувати королеву за допомогою грошей його високопреосвященства! — Ви розумний і приємний юнак, — сказала пані Бонасьє. — Повірте, її величність віддячить вам.

— О, я вже винагороджений! Я кохаю вас, ви дозволяєте мені говорити про це; хіба міг я сподіватись на таке щастя?

— Тихше! — раптом стурбовано мовила пані Бонасьє.

— Що таке?

— На вулиці розмовляють.

— Це голос…

— Мого чоловіка. Так, я впізнаю його. Д'Артаньян підбіг до дверей і замкнув їх на ключ.

— Він не зайде, поки я звідси не вийду, — сказав юнак. — А коли я вийду, ви йому відчините.

— Але мені теж необхідно піти звідси. Та й як я поясню йому пропажу грошей, коли залишуся тут?

— Авжеж, вам треба вибиратися звідси.

— Вибиратися? Але як? Коли ми вийдемо, він обов'язково побачить нас.

— Тоді треба піднятися до мене.

— Ах! — вигукнула пані Бонасьє. — Ви кажете про це таким тоном, що мені стає страшно.

Сльози забриніли в неї на очах. Д'Артаньян помітив ці сльози і, розчулений, зворушений, упав їй до ніг.

— У мене, — сказав він, — ви будете в безпеці, як у храмі, слово дворянина!

— Ходімте, — мовила молода жінка. — Я ввіряю вам себе, мій друже. Д'Артаньян обережно прочинив двері, і обоє нечутно, мов тіні, вислизнули на внутрішні сходи, миттю піднялися нагору й опинились у Д'Артаньяновій кімнаті.

Тут, для більшої безпеки, юнак насамперед забарикадував двері; потім вони підійшли до вікна й побачили пана Бонасьє, що розмовляв з якимось чоловіком у плащі.

Вгледівши незнайомця, Д'Артаньян схопив шпагу й кинувся до дверей.

То був незнайомець із Менга.

— Що ви хочете робити?! — вигукнула пані Бонасьє. — Ви занапастите нас обох!

— Але я поклявся вбити його! — відповів Д'Артаньян.

— Ваше життя більше не належить вам. Ім'ям королеви забороняю вам наражатися на будь-які небезпечні пригоди, крім тих, що можуть статися з вами під час подорожі.

— А від себе ви мені нічого не наказуєте?

— Від себе, — відповіла пані Бонасьє схвильовано, — від себе я можу тільки просити вас. Але послухаймо: здається, вони розмовляють про мене.

Д'Артаньян знову підійшов до вікна й нашорошив вуха. Пан Бонасьє вже відімкнув двері будинку і, пересвідчившись, що в квартирі нікого немає, повернувся до незнайомця.

— Вона пішла, — сказав Бонасьє. — Мабуть, повернулася до Дувру.

— Ви певні, — спитав незнайомець, — що вона не здогадалася, чому ви втекли з дому?

— Ні, — відповів Бонасьє самовдоволено, — для цього вона надто легковажна.

— А молодий гвардієць удома?

— Навряд; як бачите, віконниці в нього зачинені й крізь щілини не видно світла.

— І все-таки треба пересвідчитись.

— Яким чином?

— Постукати до нього.

— Я спитаю в його слуги.

— Йдіть.

Бонасьє зник у під'їзді, пройшов ті самі двері, в які щойно вислизнули втікачі, піднявся по сходах і постукав до Д'Артаньяна.

Ніхто не відповів. Портос, для більшого блиску, попросив «позичити» йому Планше на вечір. Що ж до Д'Артаньяна, то він, зрозуміло, не мав найменшого наміру виказувати свою присутність.

Почувши, як Бонасьє загрюкав у двері, змовники затамували подих; серця в них калатали.

— Нагорі нікого немає, — сказав Бонасьє.

— Однаково ходімте краще до вас. Там нам буде спокійніше, ніж на вулиці.

— О Боже! — прошепотіла пані Бонасьє. — Тепер ми нічого не почуємо.

— Навпаки, — відповів Д'Артаньян, — нам буде чути ще краще. Він вийняв три чи чотири паркетини, завдяки чому його кімната перетворилась на подобу діонісієвого вуха [106] , розстелив долі килимок, став на коліна і знаком запропонував пані Бонасьє схилитися над отвором.

— Ви певні, що в нього нікого немає вдома? — спитав незнайомець.

— Ручуся! — відповів Бонасьє.

— І ви вважаєте, що ваша дружина…

— Повернулася до Дувру.

— Ні з ким, окрім вас, не поговоривши?

— Я цього певен.

— Це дуже важливо знати точно, ви розумієте?

— Отже, відомості, які я вам приніс, являють певну цінність…

— Дуже велику, мій любий Бонасьє, не стану цього приховувати.

— Тож кардинал буде з мене задоволений?

— Безперечно.

— Великий кардинал!

— Ви переконані, що ваша дружина в розмові з вами не називала ніяких імен?

— Здається, ні.

— Вона не згадувала ні пані де Шеврез, ні герцога Бекінгема, ні пані де Верне?

— Ні, вона сказала лише, що хоче вирядити мене до Лондона, аби зробити послугу якійсь високій особі.

— Зрадник! — прошепотіла пані Бонасьє.

— Тихше! — мовив Д'Артаньян, узявши руку пані Бонасьє, якої вона не відняла.

— І все-таки, — вів далі незнайомець у плащі, — ви вчинили дуже нерозумно, не вдавши, що пристаєте на її пропозицію, бо зараз лист був би у нас в руках; держава, якій загрожували вороги, була б урятована, а вас…